— Якщо котрогось дня вам набридне Лондон, прошу відвідати Тредлі. У мене є добре бургундське, воно вас зацікавить.
Або:
— Дорогий містере Уайлд, мені дісталася від дідуся колекція картин, я охоче показав би її вам.
Він зачаровував кожного, хто того заслуговував, і ще більше — людей, не гідних цього. Дотепи, спершу ніби стримувані, часто приховані за власним сміхом, сипалися тепер несподівано, дошкульно й зухвало. Якщо іноді й складалося враження галасливої нещирості, то пояснити це можна було невситимим бажанням подобатися надто високопоставленим особам. Він розкошував у товаристві обвішаних орденами політиків, міністрів, лордів, герцогинь. Гострим поглядом людини з іншого середовища він помічав сміховинність, порожнечу, глупоту цих людей, збирав галерею індивідів, яких потім зобразив у комедіях, одначе танув від їхніх приємних для нього рукостискань, поділяв усі їхні забобони, не уявляв собі життя поза їхнім колом.
— Нічого дивного. Я віддаю перевагу Норфолку, Гамільтону, Бакінгему перед Джонсом, Смітом, Робінсоном. Я, як Шекспір, до нестями закоханий в історичні імена.
Сам він потроху зближував свою скромну родовідну з розлогими генеалогічними деревами тих, з ким зустрічався. Про матір свою говорив не інакше, як "her Ladyship"1. Підписувався: Оскар О'Флаерті Уайлд.
— О'Флаерті — ім'я стародавніх королів Ірландії. Я маю на нього право, бо походжу з їхнього роду.
Опівночі він згасав — здавалося, разом із свічками в канделябрах. Спорожнілі зали, стукіт зачинюваних дверей, слова прощань навіювали на нього відчуття жалобної пустки. Він вертавсь у свій дім, пойнятий сном і тишею. Там усе було без перемін. Він міг чути, як рівно й спокійно дихають у своїх кімнатах діти й дружина. Знову перед ним буденне життя, яке треба провадити далі з того місця, на якому він його кілька годин тому лишив, життя, де панують необхідність і буденність. Ранок своїм сірим світанком розполохував останні ілюзії, а вночі здавалося, ніби створено новий світ нам на радість. Усе перебувало точно на своїх місцях, безмовне, надійне, міцне.
Посеред кімнати стояв простий, витертий письмовий стіл Карлейля, куплений на аукціоні, такий собі чудний парадокс серед чепурних книжкових шаф, килимів і різних дрібничок, знаряддя таємниче й тривожне. Зроблений з міцного дуба, не пом'якшений жодною округлістю, окреслений суворими лініями рівних площин, стіл здавався якимсь бастіоном зосередженості й думки. Ніякого хрустіння, скрипу, скреготу — шухляди висувалися тихо, без опору, як добре змащені засуви. Кілька чорнильних плям, які не змивалися, мов сліди крові в старих замках, один бік трохи світліший — мабуть, від багаторічної дії сонячного проміння,— і один край, на який опиралася письменникова рука, потертий, наче вичовгані східці.
Довгі години просиджував Оскар за цим столом у цілковитій безпорадності. Всередині була жахлива для кожного художника тиша і похмура безмовність мозку, який жодною думкою не озивається на нетерпляче благання про слово. Змарновані за вином ночі вселяли в Оскара легкий погляд на майбутнє, яке уявлялося рівною, майже безмежною смугою, де всьому буде місце, де на тебе чекає незліченний рад днів, готових породити шедеври,— і раптом у цих чотирьох стінах ставало тісно, порожньо, самотньо. В години захопленості своїм красномовством він відчував себе титаном, здатним пересувати гори, а от на полі білої сторінки не знаходив нічого під силу своїм рукам, крім звичайних камінчиків.
Йому не вистачало дихання на щось більше, як невелика стаття або літературна рецензія, і нарис "Шекспір і сценічний костюм" — згодом у книзі статей виданий під назвою "Істина масок" — нарис дуже ґрунтовний і розумний, був єдиною чималою роботою — протягом року він зумів заповнити кілька десятків аркушів дорогого паперу просто-таки зухвалих розмірів. Формат паперу він запозичив у Віктора Гюґо, і лише марнославство заважало йому визнати, що такі розміри паперу були доречніші для руки, яка писала "Знедолених", ніж для цих скромних, напівжурнальних нотаток.
Проте 1886 року сталася певна переміна. Оскарові спало на думку, що можна ж говорити з пером у руці так, як він говорив вечорами за вином і цигарками. "Кентервільський привид", "Сфінкс без загадки", "Взірцевий мільйонер" — ніби взяті з запису розмов — стали відомі в лондонських вітальнях набагато раніше, ніж з'явилися в популярних часописах. "Злочин лорда Артура Севіля" заповідав майбутні комедійні діалоги, як і прізвище леді Віндермер, що принесло йому через кілька років такий успіх. У кінці зграбної новелки "місяць зацікавлено визирнув, немов око лева, з-за гриви жовтавих хмар; численні зорі осипали округлий небосхил, немов кинутий на пурпурний купол золотий пилок". А ще за хвилину зайнявсь світанок: "червоні пелюстки чарівної троянди".
То вже були пітьма і світло іншого світу. Через кілька місяців стіл Кар-лейля прогинався під квітами і коштовностями. Створювались казки. Про Щасливого Принца, про Соловейка і Троянду, про Велетня-Себелюбця, про Чудову Ракету. Не одна з них, перше ніж опинитись на Карлейлевому столі, побувала на верхньому поверсі, в кімнаті хлопчиків, яким Уайлд розповідав свої казки, важкуваті для їхнього віку й уяви. Кілька казок дорогою загубилися, і збереглися вони лише в пам'яті синів. "Щасливий Принц" вийшов у травні 1888 року з ілюстраціями Джекомба Гуда та Волтера Крей-на. Критика обійшла його увагою, успіх книжки був невеликий.
Не належачи до тих письменників, які вивчають рахунки книгарень, Уайлд цим не клопотався і, швидше за все, навіть не знав. Він був у захваті від справної рухливості свого пера — визволене з журнального рабства, воно встигало тепер за бігом його фантазії. Після короткої виучки в Андерсена, він повернувся до своєї улюбленої форми вільного нарису, цієї витонченої, делікатної манери говорити про людей, речі й проблеми, якій Вол-тер Патер надав такого барвистого колориту. Волтер Патер — тихий, замріяний викладач з Оксфорду, приятель найкращих годин життя, незрівнянний віртуоз музичної, дзвінкої прози! "Перо, олівець і отрута" — нарис, опублікований 1889 року у "Фортнайтлі ревю",— і "Портрет містера В. X.", написаний того ж року, за точністю викладу, чистотою стилю й вишуканістю тону могли б опинитися серед Патерових "Уявних портретів".