Спалахнула сварка, і все неминуче скінчилося б бійкою, але тут вибухнув ящик із ракетами. Схоже, через необережність — дуже близько піднесли вогонь. Двоє артилерійських коней злякалися й понесли.
Почалася паніка, повітря пронизав чийсь пронизливий крик. Коли безлад трохи улігся, хлопчики побачили свого проводжатого в калюжі крові з перебитою ногою.
Вони остовпіли. Що війна — це смерть, рани, кров, вони знали, але їм здавалося, що це десь далеко, на полі бою.
— Що за безлад, чому тут діти? — бурчав якийсь чоловік — напевно, лікар, — відштовхуючи їх убік. — Ну, так я і знав: доброволець. Сидів би ти, шмаркачу, удома та соску смоктав, — бурмотів лікар, розрізаючи ножицями штанину.
— Томек, ходу! — шепнув Фелек, помітивши вдалині двох жандармів, що супроводжували санітарів з носилками.
— А його залишимо одного? — боязко запитав Матіуш.
— Ну то й що? Його відправлять до шпиталю. Він тепер не солдат.
Вони причаїлися за наметом. За хвилину на місці вибуху нікого не було — валялися лише черевик, забута санітарами шинель пораненого, та червоніла змішана з багнюкою кров.
— Шинель згодиться, — сказав Фелек. — Віддам, коли одужає, — додав він на своє виправдання. — Швидше на вокзал! І так скільки часу втратили!
Коли вони насилу протиснулися на перон, у роті йшла перекличка.
— Не розходитись! — наказав молодий поручик.
Фелек розповів солдатам про випадок із парубком і не без внутрішнього трепету відрекомендував їм Матіуша.
— Поручик на першій же станції вижене його з вагону. Коли ми йому про тебе сказали, він незадоволено поморщився.
— Гей, вояче, скільки тобі років?
— Десять.
— Кепські справи! Хочеш, лізь під лавку. Тільки поручик все одно тебе вижене, і нам через тебе перепаде.
— Нехай лише спробує вигнати, сам пішки піде! — обурено крикнув Матіуш.
Його душили сльози. Він, король, який мав би бути усипаний квітами, на білому коні на чолі війська покинути столицю, щоб виконати свій священний обов'язок — стати на захист батьківщини й народу, замість цього, як злочинець, потай тікає з палацу і ще до всього терпить образи.
Коньяк і лососина пом'якшили серця солдатів, й обличчя їхні прояснилися.
— Коньяк прямо королівський! А лососина так і тане в роті! — нахвалювали солдати.
Не без злорадності спостерігав Матіуш, як коньяк іноземця гувернера з бульканням ллється в горлянки солдатів.
— Ковтни й ти, малий! Поглянемо, чи годишся ти в солдати.
Нарешті Матіуш покуштував королівський напій!
— Геть учителів! — проголосив він, пригадавши, як гувернер поїв його риб'ячим жиром.
— О, та він бунтівник! — обізвався молодий капрал. — Кого це ти мучителем називаєш? Чи не Матіуша? Будь обережний, синку! За одне таке слівце можна кулю в лоб заробити!
— Король Матіуш не мучитель! — гаряче запротестував Матіуш.
— Він ще малий, а який буде, коли виросте, невідомо.
Матіуш хотів ще щось сказати, але Фелек вправно перевів розмову на інше:
— Ідемо ми, значить, а тут як бабахне! Я думав, з аероплана бомбу скинули. А це ящик із ракетами вибухнув. Потім із неба різнокольорові зірки посипалися.
— На біса їм ракети на війні?
— Дорогу освітлювати, коли немає прожекторів.
— Поряд важка артилерія стояла. Коні злякалися — і прямо на нас! Ми з ним відскочили, а той не встиг…
— Рана серйозна?
— Ціла калюжа крові натекла.
Його відразу підібрали й віднесли.
— Ех, війна, війна, — зітхнув хтось. — Коньяк ще лишився? І потяга щось не видно.
Але тут, з шипінням випускаючи пару, підійшов паровоз. Зчинилася біготня, метушня, гомін.
— Відставити посадку! — на бігу кричав поручик.
Але голос його потонув у загальному гаморі.
Немов мішки, закинули солдати хлопчисьок у вагон. Чувся переляканий храп коней, що упиралися, лайка, скрегіт — чи то відчеплювали, чи то чіпляли вагони. Нарешті потяг рушив. Раптом — тарах! — пролунав тріск, і знову повернулися на станцію.
Хтось увійшов до вагона з ліхтарем, викрикуючи прізвища, перевіряючи, чи всі на місці. Потім солдати побігли з казанками за юшкою.
Матіуш бачив і чув усе, як крізь сон, у нього злипалися очі. І він не помітив, як потяг рушив. Прокинувшись, він почув ритмічний стукіт коліс. Потяг ішов повним ходом.
"Їдемо", — подумав король Матіуш і знову заснув.
VI
тридцяти вагонах їхали солдати, на двох відкритих платформах везли автомобілі й кулемети, а в єдиному спальному вагоні розмістилися офіцери.
Матіуш прокинувся з головним болем. Нила забита нога, спина, боліли очі. Руки були липкі, брудні, і нестерпно свербіло все тіло.
— Вставайте, зайці, юшка холоне!
Матіуш, не звиклий до грубої солдатської їжі, насилу проковтнув кілька ложок юшки.
— Їж, брате, що дають! Різносолів не буде, — умовляв його Фелек, але це не подіяло.
— Голова болить.
— Слухай, Томеку, не надумай хворіти… — тривожно зашепотів товариш. — На війні хворіти не можна.
Раптом Фелек почав щосили чухатися.
— Старий казав правду, — пробурмотів він, — уже гризуть, прокляті… А тебе не кусають?
— Хто? — запитав Матіуш.
— "Хто, хто!" Блохи. А може, і гірше що. Старий сказав: на війні страшні не кулі, а ці паразити.
Матіуш пригадав історію злощасного королівського лакея і подумав: "Цікаво, як виглядають ці комахи, які так несамовито розлютили мого великого предка". Але вдаватися до роздумів було ніколи.
— Хлопці, ховайтеся, поручик іде! — гукнув раптом капрал.
Їх заштовхали в куток і прикрили зверху шинелями.
Після перевірки обмундирування в декого виявили зайві речі. Один солдат, за професією кравець, узявся знічев'я зшити для наших добровольців солдатську форму.
Гірше йшла справа з чобітьми.
— Дослухайте, хлопці, ви серйозно вирішили воювати?
— Атож?
— Доведеться багато пішки топати, ось що. Тому після рушниці для солдатів головне — чоботи. Поки ноги цілі, і горя мало, а п'яту натер — пропаща ти людина. Кришка тобі. Каюк.
Солдати ліниво перемовлялися, а поїзд повільно просувався вперед. По годині й більше простоював він на станціях, щоб пропустити ешелон важливіший, їх відправляли на запасну колію. Траплялося, повертали назад на станцію, яку вони щойно покинули, а то й зупиняли в чистому полі, за кілька кілометрів від житла.
Інколи солдати співали пісень, у сусідньому вагоні хтось грав на гармошці. На стоянках навіть танцювали. Для хлопців, яким не дозволялося виходити з вагона, час минав особливо повільно.