Король Матіуш Перший

Сторінка 57 з 65

Януш Корчак

"Душі моїй болить більше, ніж пальцям", — подумав він.

Над письмовим столом висіли портрети його батьків.

"Бідний сирота", — поглянувши на портрети, пригадав Матіуш слова з листа і зітхнув.

Зітхнув, але не заплакав — стримався. Не гоже королеві сидіти на троні із заплаканими очима.

У кабінет безшумною тінню прослизнула Клу-Клу й зупинилася біля дверей. І хоча Матіушу було зараз не до неї, він лагідно запитав:

— Ти що, Клу-Клу?

— Білий король приховує від Клу-Клу своє горе. Білий король не хоче відкрити Клу-Клу свої таємниці. Але Клу-Клу здогадалася про все сама. Вона не покине в біді білого короля.

Клу-Клу говорила це урочисто, піднявши догори обидві руки, ніби даючи клятву. Так само присягався Матіушу у вірності її батько Бум-Друм.

— Що ж ти, Клу-Клу, знаєш? — запитав зворушений Матіуш.

— Білі королі позаздрили багатству Матіуша. Вони хочуть перемогти його і вбити. Сумний король жаліє Матіуша, але він слабкий і сам боїться могутніх сусідів.

— Тихіше, Клу-Клу! Мовчи!

— Клу-Клу мовчатиме, як могила. Клу-Клу впізнала Сумного короля. Швидше видасть тебе цей попіл, ніж Клу-Клу.

— Замовкни, Клу-Клу! Ні слова! — вигукнув Матіуш і, змахнувши на підлогу попіл, розтоптав його.

— Клу-Клу присягається: вона не скаже більше ні слова.

Час було завершувати розмову. Зі школи повернулися лакеї і всією оравою ввалилися в кабінет.

— Що за шум? — прикрикнув на них Матіуш. — З яких це пір королівські лакеї насмілюються вломлюватися в королівський кабінет із таким криком? Ви що, у школі не накричалися?

— Пробачте їм, ваша величносте, — заступився за лакеїв церемоніймейстер і почервонів так, що в нього навіть кінчики вух стали яскраво-червоними. — Бідолахи з малоліття не знали, що таке дитячі ігри й витівки. Ледве вони підросли, як стали служити посильними і кухарчуками, а потім — лакеями. І вічно від них вимагали не ремствувати й підкорятися. А зараз вони немов з ланцюга зірвалися.

— Ну добре, добре! Приготуйте тронний зал, через півгодини засідання.

— Ой, у мене на завтра уроки! — поскаржився один.

— А мені карту треба малювати.

— А мені шість прикладів задали й цілу сторінку.

— Завтра не підете до школи! — грізно перебив їх Матіуш.

Лакеї ввічливо вклонилися і, як у минулі часи, безшумно попрямували до дверей. Але у дверях знову ледве не спалахнула бійка, один штовхнув іншого, і той ударився головою об одвірок.

ХLV

римчався Фелек: замурзаний, спітнілий, у рваних брюках.

— Усе гаразд. Обіцяли бути, — доповів він і почав розповідати про себе. — У газетах писали правду: я крав гроші і брав хабарі. Коли ти замість себе посилав мене на аудієнції, я видавав дітям не всі дарунки. Те, що мені подобалося, залишав собі. За хабарі я давав дарунки трохи кращі й дорожчі. А мої приятелі, у тому числі й Антек, з'являлися щодня і брали, що хотіли. Так, все це я робив, не відпираюсь, але шпигуном не був. Я діяв за вказівкою журналіста. Це він велів, щоб мене величали бароном. Він підбив мене витребувати орден. Прикидався моїм другом. А одного прекрасного дня наказав підробити твій підпис під документом, у якому ти даєш відставку всім міністрам, дорослих позбавляєш всіх прав і передаєш владу дітям. Я не погодився. Тоді журналіст надів капелюх і сказав: "Добре, я негайно йду до короля і доповім йому, що ти крадеш гроші і береш хабарі". І я злякався: "Звідки йому все відомо? — ламав я собі голову. — Напевно, така в них професія". Виявилось, він — шпигун. Але це ще не все: він підробив один папір — відозву до дітей усього світу.

Матіуш, заклавши руки за спину, ходив по кабінету.

— Так, наробив ти справ! Але я тобі пробачаю.

— Пробачаєш? Правда? Тоді я знаю, що робити.

— Ну?

— Розповім усе батькові, а він мене так відлупцює, що я повік не забуду!

— Не треба, Фелеку. Можеш викупити свою провину інакше. Час зараз тривожний, і мені потрібні вірні люди. Ти мені знадобишся.

– }х ясновельможність пан військовий міністр! — доповів гофмейстер.

Матіуш надів корону — ох, до чого ж вона важка — і увійшов до тронної зали.

— Пане міністре, викладайте все відверто! Тільки коротко, без зайвих слів. Мені багато що відомо.

— Маю честь доповісти вашій величності: зараз ми маємо у своєму розпорядженні три фортеці з п'яти, чотириста гармат з тисячі і двісті тисяч придатних до використання рушниць. Патронів вистачить на десять днів війни. Раніше був тримісячний запас.

— А чоботи, ранці, сухарі?

— Склади цілі, з'їдений лише мармелад.

— Ваші відомості точні?

— Абсолютно.

— Як ви вважаєте, скоро почнеться війна?

— Я політикою не займаюся.

— Чи можна полагодити рушниці й гармати?

— Частину можна, якщо плавильні печі на заводах у порядку, але частина зброї зіпсована вщент.

Матіуш пригадав фабрику і схилив голову. Корона здалася йому ще важчою.

— Пане міністре, який настрій в армії?

— Солдати й офіцери ображені. Особливо їм образливо ходити в одну школу зі штатськими. Коли я отримав відставку…

— Ваша відставка недійсна. Мій підпис підробили, а я нічого про це не знав.

— Коли я отримав відставку, — продовжував військовий міністр, насупивши брови, — до мене з'явилася делегація з вимогою відкрити школу для військових. А я на них як гаркну: "Марш у школу, коли наказано! У вогонь, у пекло ступайте, коли наказано!"

— Ну, а якщо спробувати по-старому? Пробачать вони мені?

— Так точно, ваша королівська величносте! — гаркнув військовий міністр і вихопив шаблю з піхов. — Починаючи з мене і кінчаючи останнім солдатом, усі, як одна людина, на чолі з королем-героєм кинемося в бій за батьківщину, за нашу солдатську честь!

— Добре, дуже добре!

"Значить, не все ще втрачено", — подумав Матіуш.

Міністри запізнилися й захекалися — відвикли ходити пішки. Гофмейстер щоразу докладав: такий-то міністр приїхав, хоча той на своїх двох притопав. Автомобілі поламалися, а шофери сиділи над уроками.

У своїй промові Матіуш сказав: у всьому винен журналіст-шпигун, і тепер треба знайти вихід зі становища.

Вирішили в екстреному випуску газети надрукувати відозву до всіх громадян. У відозві говорилося: із завтрашнього дня поновлюються нормальні заняття в школах. Хто дізнається про це пізно, нехай все одно приходить на урок. Дорослі досидять до перерви й вирушать на роботу. Безробітним ще місяць виплачуватимуть шкільну платню, а потім, хто хоче, може поїхати в країну Бум-Друма будувати будинки, школи й лікарні. Обидва парламенти тимчасово розпускаються. Спочатку відкриється парламент дорослих. Він вирішить, як вчинити з дітьми, яким виповнилося п'ятнадцять років. Коли спеціальна комісія виробить правила, відкриється дитячий парламент. Діти можуть приймати будь-які рішення, але дорослий парламент має право схвалити їх або відхилити. Дітям забороняється керувати дорослими. Депутатами можуть бути лише ті діти, які добре поводяться й гарно вчаться.