— Ну, що ти сьогодні робив на роботі? — запитує тато.
— Та нічого особливого. Посидів за письмовим столом. Потім у вікно дивився на похоронну процесію. Хотів закурити, але цигарка попалася гірка. На столі в тебе якісь папери лежали, я їх підписав. Приходили троє іноземців — чи то французи, чи то англійці, залопотіли по-своєму, але я сказав, що не розумію, і вони пішли. Час було пити чай, але чай не принесли, і я весь цукор з'їв. А потім телефонував хлопцям, але додзвонився лише до одного — напевно, телефон зіпсований. Він сказав, що працює на пошті, і там багато листів із закордонними марками.
З обідом бувало по-різному: в одних домівках він удавався на славу, в інших пригорав, а в третіх його зовсім не було, тому що розпалити плиту не зуміли, і мамам терміново доводилося готувати.
— Мені ніколи, — казала мама, — у мене багато уроків. Учителька запевняла: дорослим треба більше задавати. Це несправедливо. В інших школах стільки не задають.
— А в кутку хтось стояв?
— Стояв, — зізналася збентежена мама.
— За що?
— На четвертій парті сиділи дві пані, — здається, знайомі з дачі — і весь урок базікали. Учителька двічі зробила їм зауваження, а вони — жодної уваги. Тоді вчителька поставила їх у куток.
— Вони плакали?
— Одна сміялася, а інша витирала сльози.
— А хлопчиська до вас пристають?
— Трішки.
— Зовсім, як у нас! — зраділа дівчинка.
ХLIII
атіуш читає в кабінеті газету. У газеті детально повідомляється, як минув учорашній день. Звичайно, пишуть там, поки в державі ще немає порядку. Телефони працюють погано, листи на пошті не розібрані й не доставлені адресатам, потяг зійшов із рейок, але скільки жертв, невідомо, оскільки телеграф не працює. Треба набратися терпіння, поки діти не звикнуть. Жодна реформа не обходиться без жертв. І на перших порах господарство після будь-якої реформи терпить збиток.
В іншій статті говорилося, що комісія посилено працює над законопроектом про школи, який задовольнив би всіх: і вчителів, і батьків, і дітей.
Раптом у кабінет, як очманіла, влетіла Клу-Клу. Вона посміхалася на весь рот, плескала в долоні і стрибала від радості:
— Відгадай, яка в нас новина!
— Що таке?
— Приїхало п'ятсот негренят.
У Матіуша зовсім із голови вилетіло, що він дав Бум-Друму телеграму з проханням прислати в столицю п'ятдесят негренят. І ось чи то папуга стукнув дзьобом, чи то з інших технічних причинах, але в телеграмі виявився зайвий нуль. Виходило, ніби Матіуш запрошує не п'ятдесят дітей, а п'ятсот.
Матіуш від несподіванки розгубився, а Клу-Клу була на сьомому небі від щастя.
— Так навіть краще. Чим більше дітей вивчиться, тим легше буде встановити в Африці нові порядки.
І Клу-Клу завзято взялася за справу. Вишикувала в парку всіх приїжджих дітей і поділила на п'ять загонів по сто чоловік, на чолі їх поставила дітей, на яких можна покластися. Ті, у свою чергу, призначили відповідальних за кожну десятку. П'ять ватажків оселилися з Матіушем у палаці, а всі інші — у літньому павільйоні. Клу-Клу розтлумачила ватажкам, що в Європі можна робити і чого не можна. А ватажки повторили це у своїх загонах.
— Учити ми їх будемо так само.
— А де вони спатимуть?
— Поки на підлозі.
— А що вони їстимуть? Адже кухарі ходять до школи…
— Нічого, вони до різносолів не звикли.
Клу-Клу не любила витрачати час дарма й одразу по обіді провела перший урок. Вона пояснювала так дохідливо, що через чотири години ватажки все зрозуміли і втлумачували іншим.
Усе ніби складалося благополучно. Але раптом у палац на змиленому коні прискакав гонець і, ледве звівши подих, повідомив: діти ненавмисно відкрили в зоопарку клітку з вовками, і ті втекли. Жителі зачинилися в будинках і не наважуються вийти на вулицю.
— Мій кінь теж не йшов — хропів і упирався, поки я не підхльоснув його.
— Як же це сталося?
— Діти не винні. Сторожі пішли до школи й не попередили, що клітки треба зачиняти на засуви. Діти не знали цього, і вовки відчинили клітку.
— Скільки вовків утекло?
— Дванадцять. І серед них один досвідчений ватажок. Як його тепер зловити, невідомо.
— А де вони зараз?
— Ніхто точно не знає. Розбіглися містом. Кажуть, що їх бачили на різних вулицях. Але вірити цьому не можна: з переляку люди кожну собаку за вовка ладні прийняти. Ходять чутки, ніби із зоопарку всі звірі втекли. Одна жінка присягалася, що за нею гнався тигр, гіпопотам і дві кобри.
В Африці вовки не водяться. Тому Клу-Клу, дізнавшись про випадок, засипала Матіуша запитаннями:
— Що це за звірі? Як вони виглядають? Вони гарчать чи виють? Підкрадаються, чи стрибають, перш ніж напасти? Чим захищаються: зубами чи кігтями? Що в них краще розвинене: слух, зір чи нюх?
Матіуш, на свій сором, мало що знав про звички вовків, але все, що міг, повідомив Клу-Клу.
— По-моєму, вони причаїлися десь у звіринці. Ми з хлопцями за мить їх розшукаємо. Жаль, що заразом не втекли тигри й леви. Оце було б справжнє полювання!
Матіуш, Клу-Клу й десять негренят вийшли з палацу. На вулиці — ні душі. З вікон виглядали перекошені від жаху обличчя. Лавки зачинені. Місто немов вимерло. Матіушу стало соромно за своїх боязких співвітчизників.
Вони підкралися до звіринця й забили в барабани, загули в дудочки. Гам піднявся такий, ніби ціле військо йде. А попереду — густий чагарник, дерева.
— Стій! — скомандувала Клу-Клу. — Натягнути луки! Там хтось ворушиться.
У кілька стрибків Клу-Клу добігла до дерева й лише встигла вхопитися за сучок і підтягнутися на руках, як із кущів вискочив величезний вовк. Встав на задні лапи, шкребе кігтями стовбур і виє, а інші підвивають йому.
— Це ватажок! — закричала Клу-Клу. — Без нього з ними легко впоратись. Оточуйте кущі з того боку й заганяйте їх у клітку!
Так вони і зробили. Ошаленілі від страху вовки біжать, не розбираючи дороги, а негренята з луків пускають услід їм стріли — не найбільші, а менші, і щодуху б'ють у барабани. Один забіжить справа, інший — зліва. Не минуло і п'яти хвилин, як одинадцять вовків сиділи вже в клітці. Клац! — і замок замкнули.
А дванадцятий побачив, що залишився один, і дав драла.
Клу-Клу зістрибнула з дерева.
— Швидше! Швидше! — крикнула вона. — А то втече.