— Може, змінимо напрямок? — запропонував Матіуш.
— Змінити напрямок — справа нехитра. Мій аероплан реагує на щонайменший рух руки. Як гарно він летить! Він не винен у тому, що сталося. Не засмучуйся, моя пташко, тебе ніхто не звинувачує. Ну, змінимо напрямок. А далі що? По-моєму, не треба міняти курс. Може, це знову, як із гвинтиком, диявольські підступи? Яким чином він зник, і чому раптом знайшовся?.. Двигун знову пити просить. Ну, дурило, випий чарку масла, тільки пам'ятай: пияцтво до добра не доводить. Якщо продовжуватимеш у тому ж дусі, на тебе чекає плачевна доля.
— Оазис! — закричав раптом Матіуш, котрий не відривався від бінокля.
— Тим краще, — незворушно сказав пілот. Йому все дарма. Він однаково спокійний: немає оазису чи є оазис. — Спізнюємося на годину п'ять хвилин. Але це не біда. Завдяки попутному вітру пального вистачить на три години. Давай-но вип'ємо. — Пілот налив кухоль і цокнувся з масляною горловиною: — За твоє здоров'я, друже!.. — і, підливши масла в машину, залпом випив цілий кухоль води. — Дайте-но, ваша величносте, бінокль, погляну і я своїм єдиним оком на це диво… Хе-хе, знатні у Бум-Друма дерева! А раптом Бум-Друм все-таки людожер? Бути з'їденим, якщо знаєш, що припадеш до смаку, ще півбіди. А в мене м'ясо жорстке, жилаве, та й бульйон із поламаних ребер наваристий не вийде.
Матіуш дуже здивувався: чому ця мовчазна людина, що не сказала майже жодного слова за всю дорогу, стала раптом такою балакучою й веселою?
— А ви впевнені, ваша величносте, що це той самий оазис? Якщо за ним знову почнеться клята пустеля, краще вже приземлитися тут.
Матіуш не міг з упевненістю стверджувати: адже згори все виглядає інакше. Але одне знав він твердо: приземлятися в жодному випадку не можна, інакше потрапиш у руки кровожерливих розбійників пустелі або тебе розтерзають хижі звірі.
— Може, спустимося нижче, поглянемо, що і як?
— Давайте, — погодився Матіуш.
Досі вони летіли на великій висоті, це рятувало їх від спеки і зменшувало витрати масла. Але тепер, коли до кінця подорожі залишилося кілька годин, про це можна було не піклуватися.
Аероплан загарчав, смикнувся й пішов на зниження.
— Що це? — здивувався Матіуш і тут же крикнув: — Швидше набирай висоту!
У крила аероплана влучило з десяток стріл.
— Вас не поранило? — стривожився Матіуш.
— Ні, ні, не турбуйтеся! Нічого сказати, добре вони нас зустрічають! — додав пілот.
Просвистіло ще кілька стріл, й аероплан злетів вгору.
— Це той самий оазис! Розбійники пустелі нишпорять поблизу лісів Бум-Друма: у безлюдних пісках їм нічого робити.
— Ви впевнені, що аероплан не знадобиться нам більше і назад ми поїдемо на верблюдах?
— Звичайно! Бум-Друм, як і минулого разу, відправить нас на верблюдах. І потім, якщо масло там ще можна роздобути, то де ми візьмемо бензин?
— У такому разі, — сказав пілот, — ризикнемо. Кожен машиніст, який шанує себе, коли спізнюється, додає жару і прибуває на станцію точно за розкладом. Зроблю так і я: розвину граничну швидкість, щоб прилетіти на місце вчасно. Ех, була не була! Може, це мій останній політ!
Пілот піднатиснув, і за хвилину розбійники й оазис залишилися далеко позаду.
— А стріли не заподіять нам шкоди? — запитав Матіуш.
— Ні, хай собі стирчать на здоров'я.
Летять, летять вони. Двигун працює без перебоїв, і ось внизу знову замигтіли ріденькі кутники й чахлі дерева.
— Коник мій почув стайню! — пожартував пілот.
Вони випили залишки води, доїли продукти. Адже невідомо, скільки часу продовжиться урочиста зустріч і коли їх нагодують. І потім, незручно приїжджати в гості голодними, а то господарі ще подумають, ніби вони приїхали спеціально для того, щоб поїсти.
Матіуш розгледів сіру смужку лісів удалині. Вони зменшили швидкість і стали обережно спускатися.
— А в лісі є якась галявина? — запитав пілот. — Адже на дерева ми не можемо сісти. Щоправда, якось я посадив аероплан у лісі, вірніше, не я — його, а він — мене. Ось тоді я і втратив око. Але тоді я був молодий, і аероплани були молоді та неслухняні.
Матіуш пам'ятав: перед королівським палацом, тобто куренем, була галявина. Літак низько кружляв над землею, відшукуючи місце для посадки.
— Правіше! — командував Матіуш, приставивши до очей бінокль. — Не так круто. Трішки назад. Лівіше. Менше коло. Добре.
— А тепер і я бачу. Але що це?!
— Набрати висоту! — перелякано закричав Матіуш.
Вони піднялися вище, а знизу до них долетів оглушливий крик, ніби разом завили всі мешканці джунглів. Галявина перед королівським куренем кишіла людьми — як мовиться, яблуку ніде впасти.
— Щось сталося. Чи Бум-Друм помер, чи в них свято.
— Усе це добре, але люди — не найкращий посадочний майданчик.
— Треба опускатися й підніматися доти, доки вони не розбіжаться.
Аероплан опускався й піднімався сім разів. Нарешті негри зрозуміли, що величезна птиця хоче сісти на галявину, і відступили до дерев. Аероплан благополучно приземлився.
Не встиг Матіуш ступити на землю, як до нього підлетів хтось маленький, патлатий і повис у нього на шиї. Коли в нього перестала йти обертом голова й рябіти в очах, він упізнав у цій маленькій патлатій істоті доньку вождя — Клу-Клу.
XXXI
о сталося? Матіуш нічого не розумів. Усе відбулося, як уві сні або в кіно — стрімко й раптово.
Найперше Матіуш побачив на купі хмизу Бум-Друма, зв'язаного африканськими вірьовками з ліан.
Довкола стояли чорні жерці. Їхній вигляд уселяв жах, особливо страшний був один: з двома крилами, двома головами, чотирма руками і двома ногами. В одній із чотирьох рук він тримав дошку, на якій було чи написано щось, чи намальовано людською кров'ю. І Матіуш здогадався: Бум-Друма хочуть спалити на вогнищі. Збоку стояли дружини Бум-Друма, теж зв'язані, і кожна тримала отруєну стрілу вістрям до серця. Діти Бум-Друма плакали, бігали на знак печалі рачки й перекидалися через голову. Так у їхній країні прийнято висловлювати скорботу. А маленька Клу-Клу тягнула Матіуша до батька й лопотіла щось по-своєму, але що саме, Матіуш не розумів. Про всяк випадок вихопивши револьвер, він вистрілив у повітря. І тієї ж миті позаду себе почув страшний крик. Обернувшись, Матіуш побачив, як пілот змахнув руками, посинів і впав на землю.