Сьогодні вночі!
Відразу після вечері, пославшись на головний біль, він ліг у ліжко й залишив кватирку відчиненою. Сказав, що задушливо. Лежачи з головою під ковдрою, він нетерпляче чекав зміни нічного караулу.
Раптом двері камери відчинилися. На порозі — начальник в'язниці і представник ради королів.
— Ваша величносте, збирайтеся. За годину вирушає потяг до місця вашого заслання. Ось вирок із печаткою й підписами королів.
Матіуш, не промовивши жодного слова, встав і почав одягатися.
"Усе одно сьогодні вночі втечу", — думав Матіуш, укладаючи речі у валізу.
Усе пішло прахом. Отвір готовий, але який у ньому сенс, якщо він ніколи більше не потрапить у сад.
Інший би на його місці зневірився й остаточно втратив надію. Та тільки не Матіуш. Він зрозумів: найголовніше — наважитися. Інше — дрібниці! Якщо навіть доведеться втікати по дорозі, все одно підготовка до втечі не минула для нього дарма. Він навчився володіти собою, бути розсудливим і обережним. Не шав, як це висловити, але відчував: основне — підготувати себе внутрішньо, щоб серце, мозок, воля були тобі слухняні, а все останнє — додасться.
І Матіуш не занепадав духом.
Збори були недовгими. Начальник в'язниці ні на мить не залишав Матіуша в кімнаті самого, а коли під'їхала машина, попросив написати в книзі відгуків, що він, Матіуш, не має до нього претензій.
— Вашій величності це нічого не коштує, а мені може знадобитися.
Матіуш погодився. Принесли чорнильницю, папір, ручку, і Матіуш написав:
Цим листом свідчу, що не маю претензій до начальника в'язниці. Він сумлінно виконував свій обов'язок. Коли перед війною я заарештував міністрів, він стеріг їх, бо така була моя воля. А після війни він стеріг ув'язненого № 211, бо такий був наказ королів-переможців, і навіть не помстився мені за розбиту вазу. Отже, він виконує свій обов'язок, а я — свій.
Король Матіуш Перший.
Представник ради королів розписався в тюремній книзі, що отримав Матіуша у повній цілості. Покінчивши з формальностями, вони сіли в машину й виїхали з тюремних воріт.
Так хотілося хоч би одним оком поглянути на свою столицю. У театрі якраз закінчилася вистава, і люди розходилися по домівках. Ніхто, звичайно, не здогадувався, що в автомобілі, який мчить вулицями, їде король Матіуш. Важливих злочинців завжди возять уночі, щоб ніхто не знав. З театру йшли лише дорослі — і жодної дитини.
"Хитрі, дітей, мабуть, спати повклали, а самі розважаються", — подумав Матіуш сердито.
Поруч на сидінні дрімав представник ради королів. "Відкрию дверцята і втечу".
Ні, нічого не вийде. Удень, коли на вулицях кишить дітвора, втекти легко. І потім, як на зло, яскраво горять ліхтарі й на кожному розі стовбичить поліцейський.
На вокзалі обстановка також не сприяла втечі: представник ради королів швидко провів Матіуша через залу очікування і вивів на перон прямо до вагона першого класу. Поїзд через п'ять хвилин вирушав за кордон. Увійшовши до вагона, представник ради поставив біля вікна валізу, на валізу — клітку з канаркою.
— Ну, а тепер — спати!
"Він що, прикидається чи справді такий сонько?"
Ні, полковник Дормесько не прикидався. Іншого такого сонька не було у всьому четвертому артилерійському дивізіоні, у якому він служив. І четвертий дивізіон пишався ним.
Ще в школі він солодко спав на уроках. Але ніколи не хропів, тому вчителька не помічала цього і вважала його зразковим учнем. Писав він без помилок, читав теж пристойно — на четвірку з плюсом (під час диктанту й на уроках читання не дуже поспиш — заважають), зате на уроці математики він відсипався. Товариші сміялися з нього, але він не ображався: характер у нього був поступливий.
Одного дня заснув він на уроці природознавства. На цих уроках спалося якось особливо добре: стояла мертва тиша, до того ж монотонний голос учителя заколисував, і очі самі злипалися.
— Ну, Дормесько, повтори.
— Він спить, пане вчителю.
Сусід штовхнув його ліктем у бік. Дормесько схопився — стоїть, очі протирає.
— Ну, що тобі снилося? — запитує вчитель.
— Величезний мурашник.
Хлопці засміялися, а вчитель сказав:
— Твоє щастя, що тобі приснився сон із природознавства, а то вліпив би тобі запотильника.
Якось, коли Дормеську було років шістнадцять, до них у гості завітав відставний капітан.
— Головне в житті — це покликання, — повчав він. — Любиш малювати — будь художником! Любиш співати — співай! А в армії головне — дисципліна й беззаперечна покора.
— Ну, добре, — говорить нещасний батько Дормеська, — а як бути, якщо хлопчик найбільше у світі любить спати?
— Якщо хлопчик — сонько за покликанням, повірте мені, він не пропаде. Бо головне в житті — покликання;
І старий виявився правий: Дормесько пішов служити в армію, і там не могли надивуватися його відвазі. В атаку його не посилали — для цього він не годився, зате в обороні був незамінний. Накажуть: "Стій на місці! Ні кроку назад!" — Дормесько окопається зі своїми солдатами і, хоч земля трісни, не рушить із місця.
— Страшно було? — допитуються товариші.
— А чого боятися? Двом смертям не бувати, а одній не минути. Дружини в мене немає, плакати нікому.
Дормесько був затятим холостяком і терпіти не міг дітей.
— Шумлять, кричать, тупотять, пустують. Маленькі ночами спати заважають, великі вдень не дають спокою.
Він любив ходити в гості, але будинки, де були діти, обходив за версту. Ось чому, коли шукали, кого б послати з Матіушем на безлюдний острів, вибір упав на нього. Справді, відповіднішої людини не знайти: полковник, та ще й дітей ненавидить.
Чин полковника Дормесько отримав за оборону Четвертого Форту Смерті, найважливішого у фортеці. Сорок чотири рази кидався ворог в атаку, але Дормесько не відступив ні на крок. Щоправда, командування не поскупилося на порох — знали, ворог не пошкодує сил, щоб захопити важливий форт. Дормесько віддав наказ: "Стріляти безперервно день і ніч".
І ось солдати стріляють, а Дормесько спить. Як відомо, заважає лише раптовий шум, а до безперервного людина звикає і перестає його помічати.
Скоро надійшло підкріплення, і ворог був переможений.
— Покликати до мене відважного захисника Форту Смерті! — наказує головнокомандувач.