Дійсно, хлопчики в сусідній кімнаті галасували, курили, лаялися, затівали бійки. Ні про яку гру на скрипці не могло бути й мови, навіть спати ночами стало неможливо. Матіуш хотів попросити їх поводитися тихіше, але роздумав: може, самі зрозуміють, що це недобре.
Матіуш взагалі жодного разу ні з ким не розмовляв і навіть не знав їх поіменно, за винятком свого ад'ютанта, Філіпа.
Цей Філіп, рослий, здоровий парубок, не подобався Матіушу. Начебто слухняний, з'являється на перший поклик, клацає каблуками, але при цьому в нього якось неприємно бігають очі. Зовні все гаразд, ні до чого не причепишся, але одного дня Матіуш побачив на стіні його тінь — вона загрожувала йому кулаком і показувала язика.
У першу хвилину він не повірив своїм очам. Але, крім них, у кімнаті нікого не було. Значить, це могло стосуватися лише його. "За що він мене ненавидить?" — дивувався Матіуш.
Матіуш не раз чув через тонку стінку, як Філіп кричав на товаришів:
— Тихіше! Не заважайте королеві спати! Як ви смієте, хами, непокоїти короля!
Матіуш не розумів: для чого так кричати, коли через перегородку все чутно. Філіп якось дивно розтягував букву "р". Виходило "кор-р-роль", — і Матіушу чулося в цьому знущання.
Матіуш прагнув менше сидіти в кімнаті, менше бувати біля будинку. Але де б він не був — підіймався на свою скелю чи плив на маяк, — його не залишала думка про те, що тепер зробити. Написати в Раду П'ятьох? Але про що? Якщо попросити, щоб усе було, як раніше, вони скажуть: він сам не знає, чого хоче. Може, поговорити з хлопчиками? Сказати, що він хоче з ними дружити? Ні, навіщо кривити душею. Адже це неправда, його ніскільки не цікавить дружба з цими грубіянами.
Вони навмисне через замочну щілину пускають до нього в кімнату тютюновий дим. До нього долітає їхній шепіт і здавлений сміх. Уже краще галас і лайка, ніж кепкування. Матіуш раз у раз чує: "він", "король", "Матіуш". Час від часу нашіптування і смішки перериває гучний знущальний голос:
— Мовчати, худобо! Як ви смієте заважати кор-р-ролю! Кор-р-роль хоче спати!
XX
иття на острові змінилося до невпізнаваності.
Наступного разу корабель привіз топографів зняти план острова. Потім приїхали дві художниці робити зарисовки з натури. Потім — лікар. Він оглянув Матіуша, написав щось на аркушику паперу, сів на корабель і поїхав. Потім стали будувати окремий будинок для канцелярії. Звідкись з'явилися духові труби. На них уміли грати писарі, кілька теслів і двоє підлітків. І от якось увечері заграв оркестр і почалися танці. Танцювали ротмістр, топограф і дві приїжджі жінки. А Матіуш, лежачи в ліжку, заплакав.
Йому раптом стало сумно, що немає більше полковника Дормеська й Валентія, який міг відповісти на будь-яке питання. Стало так тужливо й гірко, що, коли б не діти з маяка і не кладовище на вершині скелі, він одягнувся б і втік у ліс. А там відшукав би вежу відлюдника або пішов до дикунів. Він не сумнівався: вони ховаються в гущавині.
І раптом Матіуш відчув, що хтось повзе по ковдрі.
"Напевно, миша", — подумав він.
Та ні, звір виявився більшим за мишу, рудий, з білими лапками й коротким хвостом. І на шиї в нього висів ланцюжок, на якому бовталося щось кругле. Це був горіх, а в ньому — лист від Клу-Клу.
Любий Матіуше, — писала вона, — чує моє серце, тобі погано на безлюдному острові. Я давно про тебе нічого не чула, тому що в нас із білими велика війна. Бум-Друма вбили. Я тепер, як і ти, сирота.
Далі йшла детальна вказівка, як вкласти відповідь у горіхову шкаралупу, як заклеїти її, щоб не розмокнув папір, коли щурик попливе назад.
"Значить, цей звір на зразок поштового голуба".
У відповідь Матіуш написав, щоб Клу-Клу не турбувалася, що йому живеться добре. Чи довго він ще пробуде на острові, невідомо, нехай пише йому частіше.
На кладовищі додалася ще одна могила.
"Якщо поряд із батьками похована канарка, значить, може покоїтися і мій чорношкірий друг", — подумав Матіуш і розсунув огорожу з камінчиків, розчистив місце для могили Бум-Друма.
"Раз, два, три, чотири, п'ять", — полічив Матіуш, сів у човен і поплив на маяк.
Діти зустріли його особливо привітно, хоча гостинців він їм не привіз. Йому нічого не хотілося просити в ротмістра, який встав сьогодні з лівої ноги і кричав на всіх без розбору. Ало подарував йому красиву черепашку, Ала — гладкий, круглий камінь-голяк. Матіуш відчував, що ніколи більше сюди не приїде і збереже ці дарунки на згадку про дітей.
Ала жодного разу за весь день не плакала, не вередувала. Ало прочитав уголос "Червону Шапочку" і зробив лише одну помилку. Матіушу важко було розлучатися з дітьми. Залишитися б тут, на маяку, а вони там нехай роблять, що хочуть.
Проте довелося повертатися. Входить Матіуш до себе в кімнату, а там сидить ротмістр.
— Ах, як добре, що ви нарешті повернулися, ваша величносте! А то я вже турбувався. Гей, Філіпе!
Філіп негайно виріс у дверях і витягнувся у струнку.
— Жени геть усіх із кімнати, зрозуміло? Кімнату замкни на ключ, а ключ віддай мені, зрозуміло? Якщо хто надумається підслуховувати під дверима нашу розмову з його величністю, шкуру живцем здеру, зрозуміло? Можеш іти!
За стіною почулася метушня — це хлопці поквапно виходили з кімнати. Філіп віддав ротмістрові ключ.
— Любий кузене, — почав ротмістр, коли вони залишилися удвох, — я хочу жити з вами в дружбі і благаю пробачити мені!
Сказав — і бухнувся перед Матіушем на коліна.
— Зараз же встаньте! Я не святий, щоб переді мною ставати на коліна. Поясніть, у чому справа.
— Любий кузене, я праправнук Єлизавети Навіженої, рідної тітоньки Генріха Лютого. Отже, ми з вами родичі. Тому Сумний король не заперечував, коли вибір упав на мене. От побачите, я буду слухняний і сумирний, як овечка. А обід я не видав вам того дня тому, що люблю у всьому порядок. Але я отримав таємне розпорядження, і тепер ми житимемо в дружбі. А якщо ви не пробачите мене, я… — І замість слів маркіз приставив до скроні револьвер.
— Добре, я теж хочу жити з вами в дружбі! — з переляку вигукнув Матіуш.
Ротмістр кинувся йому на шию. Він був п'яний.
Матіуш погодився б на все, аби ротмістр скоріше пішов. Та не тут-то було! П'яний маркіз вирішив розкрити перед ним душу.