Неділя.
На морі штормить. Мені захотілося сісти в човен і випробувати, чи вистачить у мене сил веслувати за такої погоди. Але Валентій не дозволив. Я і сам би, напевно, не ризикнув би, просто дуже захотілося. На кручі теж було здорово. Блискавки, грім. Здається, маяк скоро полагодять. У таку бурю на морі без маяка небезпечно.
Середа.
Чи люблю я тата й маму? І взагалі, чи можна любити померлих?
Чому я сирота? В інших дітей є батьки, а в мене немає.
Якби батько не помер, усе було б інакше. І маму я майже не пам'ятаю. Фотографія її зовсім вицвіла, але це навіть краще. Якщо мами немає серед живих, фотографія має бути блідою.
З усіх солдатів мені найбільше подобається Валентій. Він ніколи першим не починає зі мною розмови, але коли запитаєш його про що-небудь, то пояснює все дуже зрозуміло. І сни розгадувати вміє. Якось мені наснився аероплан, і він сказав: це не до добра. І справді, я посковзнувся і ледь не впав зі скелі. Добре сидіти там на найвищому виступі. А ще Валентій уміє плести сіті. Сітка краща за вудку, тому що рибам не боляче і можна їх випустити назад у море. Мабуть вони думають, що все скінчено, і коли потрапляють знову у воду, то дуже радіють.
Валентій учить мене грати на скрипці. От би швидше навчитися! Сяду на своїй скелі і гратиму.
За старих часів для освітлення слугувала лучина (як зараз у Бум-Друма), потім свічки, далі — гасова лампа, газова, а тепер електрика. Цікаво, що ще вигадають?
Як робляться відкриття? Напевно, за допомогою книжок.
Я знову довго думав, звідки беруться думки. Може, жодних чоловічків немає? Але це не важливо, були б думки. Звичайно, дізнатися, як це відбувається, дуже цікаво. Учора я хотів простежити, як приходить сон, але непомітно заснув. А у Валентія запитати незручно.
Дорослі часто сміються з дітей, тому діти їх соромляться.
От би на днинку чи хоча б годинки на три, перенестися до столиці. Поглянути, що там і як. Зазирнути в палац, у парк, походити вулицями. Сходити на кладовище на могилу батьків.
Тут тепло й небо синє-синє. Але мені більше подобається похмура погода. Тоді я згадую батьківщину. Пальми дуже красиві, але наші дерева кращі. Вони як старі друзі, а пальми — чужі.
Мій найбільший недолік у минулому — гординя.
Чи може король любити народ, чи йому приємно, коли його хвалять, і він прикидається добрим?
Чи можна любити незнайомих? Звичайно, я щиро піклувався про дітей, усе ж мені хотілося, щоб вони знали, що це зробив для них король-реформатор.
Бути маленьким неприємно, і я вирішив довести: маленькі теж на щось здатні. Дорослі злилися на мене, я це бачив, але були зобов'язані підкорятися.
Я завів два зошити. Один називається: "Мої помилки, коли я був королем", а другий: "Думки і плани, якщо я знову стану королем".
Одного дня Дормесько заявив: "Нічого думати, треба підкорятися наказам". "Але ж король не може видати закон, не подумавши", — заперечив я.
"Король — інша справа", — сказав Дормесько.
Виходить, не всі дорослі розумні?
Чекаю, чекаю, а пошти все немає. Напевно, щось сталося.
Цілий тиждень не писав у щоденник.
Приїхав Сумний король. Він дуже здивувався, дізнавшись, що я не читаю газет. "А яка від них користь?" — запитав я. Він подумав і сказав: "Так, краще читай книжки".
Він дуже добрий, але ми один одного не розуміємо, і тому мені з ним важко.
"Раніше, Матіуше, ти поспішав зробити те, що тобі спадало на думку. А тепер ти вдаєшся до роздумів і не дієш. І те, й інше — крайнощі. Треба йти на компроміси із собою", — сказав Сумний король. (Компроміс — це поступки).
Як же так? Обманювати самого себе? Напевно, я ще дуже малий, щоб це зрозуміти.
Знову давно не писав у щоденник.
Я багато читаю, навчився грати на скрипці. Звичайно, до Сумного короля і навіть Валентія мені ще далеко.
З книжками справа йде не так просто, як я думав. Чим більше читаєш, тим більше виникає запитань. А книга готових відповідей не дає. Треба самому у всьому розібратися, обдумати, зрозуміти.
Скоро я зможу допливти до маяка. У підзорну трубу я бачив біля маяка двох дітей: один із них — зовсім маля, напевно, ще й говорити не вміє; інший старший, але теж молодший від мене.
Раніше я спостерігав за іграми Фелека і його друзів через залізну огорожу. Мене відділяла від них палацова огорожа — і я був самотній. Тепер від дітей мене відділяє море — і я знову самотній.
Нарешті Матіуш доплив до маяка. Щодня він запливав на човні в море все далі й далі і от сьогодні досяг мети.
Прив'язавши човен, він попрямував до маяка, а назустріч йому двійко дітей: хлопчик і білява дівчинка.
— Тато! — закричала дівчинка і з простягнутими руками кинулася до нього. — Тато! Йди-йди! Ала — слухняна!
По дорозі вона спіткнулася, впала й розплакалась.
Хлопчик — напевно, брат — підняв її, обтрусив платтячко. А вона виривається, сміється крізь сльози і з криком "Тато!" біжить назустріч Матіушу.
Брат стоїть і чекає, що буде далі. Матіуш теж зупинився в подиві. Він так поривався до дітей, а тепер не знає, що робити.
— Ходімо до діда! Ходімо! Ала — слухняна! Діда там! Ходімо, тато! — лепетало маля й тягло, смикало Матіуша за одяг.
Неприємно, коли не знаєш, що сказати.
— Ала, ходімо! Тато, ходімо! Ала, Ала, тато, ходімо до діда! — не вгаваючи, щебетала дівчинка.
Вона схопила хлопчиків за руки, потягнула за собою і знову ледь не впала.
— Діду, дивись — тато! — закричала вона, побачивши доглядача маяка.
А той стояв, примружившись, погладжуючи бороду, і усміхався. "Видно, добра людина, — подумав Матіуш. — Він чимось нагадує старого лікаря".
— Вітаю дорогого гостя! — Старий моряк зняв шапку. — Ваша величність, напевно, приїхали перевірити, чому не горить маяк. Усе гаразд, маяк полагоджено й сьогодні він знову світитиметься. Я б сам давно приїхав і вибачився перед вами, та от із цим… не дуже й попливеш.
Матіуш лише тепер помітив, що в доглядача немає руки.
— Другу руку відняло море. Але воно щедре і взамін подарувало мені ось цю парочку.
І він розповів Матіушу, як служив матросом і під час корабельної аварії втратив руку. Тоді його призначили доглядачем маяка. А торік після шторму хвилі викинули на берег двох діток. Він ледве відкачав їх. І дивно, хлопчик, хоча був непритомний, не випускав із рук сестричку.