— А ви звідки знаєте? У вас, наскільки мені відомо, немає дітей, — єхидно промовив Молодий король.
— Дайте мені слово, — попросила Кампанелла; вона приїхала, як тільки дізналася, що Матіуш присутній на засіданні.
Але не встигла вона рота розкрити, як пролунав крик — страшний бойовий клич, від якого холоне кров.
— Зрада! — заволав хтось із королів і хотів було замкнути двері на ключ, але пізно: у залу засідань на чолі з Клу-Клу увірвався натовп дикунів і давай в'язати всіх підряд.
— Матіуше, ти вільний! — вигукнула Клу-Клу.
— Засідання оголошую закритим, — сповістив зв'язаний по руках і ногах лорд Пакс, який у суматосі загубив свою люльку.
Матіуш пригадав розповіді старого професора, який знав п'ятдесят мов, і здогадався, що це найдикіші дикуни. Навіть Бум-Друм побоювався їх і ніколи не запрошував у гості більше двох-трьох чоловік разом. Так, професор говорив ще, вони чудові веслярі.
Бум-Друм, не приховуючи невдоволення, відчитав Клу-Клу.
Не можна втрачати жодної хвилини! Дикуни вже зв'язують королів і звалюють разом по п'ять чоловік. На щастя, вони вміють рахувати лише до п'яти, а то королі задихнулися б в одній великій купі.
Матіуш розгубився. Але його виручив Бум-Друм.
— Візьми скоріше зі столу он ту цурочку, — сказав він, — і обійди з нею п'ять разів кожну купу королів. Тільки дивись не обертайся і не збийся з рахунку, а то біда буде.
Матіуш іде попереду, за ним — Бум-Друм, Клу-Клу і вожді племені. Озиратися не можна, але Матіуш здогадується, що дикуни йдуть на руках. Матіушу дуже соромно за своїх друзів. Мабуть, лежати в мішку замість дохлого пса було не так соромно. "Уже краще б я сам валявся зв'язаний", — подумав Матіуш. Але відволікатися не можна: один необережний рух — і світ втратить білих королів.
Залишилося обійти чотири купи, три. Порівняно з цим прогулянки тюремним двором — одне задоволення. Королі розуміють: справи їхні погані, і лежать смирно, не ворухнуться. От коли згодилася Матіушу звичка відлічувати кроки й уміння ходити різними способами, тому що Бум-Друм раз у раз давав йому нові вказівки.
— Тепер роби великі кроки, нагнися праворуч, підніми цурку догори, пройдися на п'ятах, — командував Бум-Друм. — Дивись, не зрони священне дерево, коли воно почне пекти тобі руки.
А цурка ставала дедалі гарячішою.
Нарешті остання купа: вгорі — зв'язана Кампанелла. Матіуш, не витримавши, заплющив очі.
— Тепер вийди з будинку, — керує далі захеканий Бум-Друм: ця процедура була йому не за віком важка.
Спускається Матіуш сходами, а цурка пече ще сильніше, ніби він склянку гарячого чаю несе.
— Бум-Друме, пече!
— Потерпи, Матіуше! Скоро кінець.
— Можна трохи швидше?
— Ні.
Матіуш розуміє: Бум-Друм сам би радий швидше покінчити з цим. Значить, насправді не можна. Проте справедливості заради треба визнати, церемонії, прийняті при дворах білих королів, не такі болісні.
Нарешті жрець узяв із обпалених рук Матіуша священну цурку.
— Що все це означає? — запитав Матіуш у Клу-Клу, яка зі співчуттям дивилася на його вкриті пухирями руки.
— Я зробила дурість. Не сердься на мене. Я боялася, щоб із тобою не сталося біди, якщо я не встигну на допомогу. Зараз небезпека минула, але це могло погано скінчитися. Тобі дуже боляче?
Військовий танець дикунів продовжувався три години. Тим часом Бум-Друм, Клу-Клу і Матіуш викочували з льоху бочки з вином, пивом і лікерами.
— Коли вони закінчать танцювати, — сказав Бум-Друм, — я простежу за порядком, а ви підносьте кожному по півкухля вина, і в кожен кухоль Матіуш нехай кидає по одному зернятку, а Клу-Клу — по три.
І Бум-Друм дав їм по мішечку з маленькими горошинами. Потім проштрикнув на руках Матіуша пухирі й помазав ці місця якоюсь рідиною, інакше він не зміг би тримати глек і кидати в кожен кухоль по зернятку.
У Матіуша вже заніміли руки, а черзі кінця немає. Бум-Друм розпоряджається: одних направляє до Матіуша, інших — до Клу-Клу. Матіуш помітив: до своєї доньки він посилає більше дикунів. "Напевно, — здогадався Матіуш, — це найдикіші".
"Коли це скінчиться? — в думках запитує він себе і з тугою думає про безлюдний острів. — Нехай роблять, що хочуть: миряться, сваряться, нагороджують чи карають, нехай хоч з'їдять один одного, аби мене при цьому не було".
Нарешті в останній кухоль налили оцту — вина не вистачило, — кинули останнє зернятко, підійшов останній дикун.
Усе.
XII
апевно, тим справа і скінчилася б, якби серед тих, хто приїхали з Клу-Клу, не затесався потай страшний лиходій і людожер — головний жрець племені і головний шахрай. Цей шарлатан найзвичайніші фокуси, які в нас показують у цирку (мистецтву фокусника виучив його якийсь каторжник-утікач на сплату за шкуру леопарда і двох мавпочок), видавав за чудеса, а негри сліпо йому вірили і приносили багаті дари.
І ось, боячись втратити владу і, головне, багаті дари, коли Клу-Клу побудує залізницю, телеграф, почне видавати газети, навчить негрів читати і стріляти з гармат, він вирушив у ризиковану подорож з таємною думкою вбити прокляте дівча і її друга — Матіуша.
Лиходій прокрався вночі в кімнату, де лежала зв'язана Кампанелла, і з'їв її, а сам сів у човен — і був такий! Він знав: гнів білих обрушиться на його одноплемінників, а значить, і на Клу-Клу. Його розрахунки, як ми побачимо, виправдалися.
Коли звістка про цю трагічну подію облетіла острів, найдикіші дикуни ще міцно спали, випивши з вином по три маленькі зернятка, а менш дикі, які отримали напередодні по одному зернятку, стали просити в Матіуша вибачення, перекидатися на знак печалі й висловлювати йому свою відданість. І Матіуш наказав негайно перенести сплячих у човни. Човни зі зв'язаними дикунами відштовхнули від берега, і вони попливли у відкрите море. На острові за наказом Матіуша залишилося сто найслухняніших. За першим словом Короля Сонця (так непрохані гості називали Матіуша) вони розв'язали білих королів.
Засмучені і пригнічені, зібралися королі на засідання. Навіть незворушний лорд Пакс був пригнічений звісткою про смерть королеви Кампанелли.
— Прошу вшанувати пам'ять загиблої королеви вставанням.
Усі встали.
— У мене зауваження за порядком денним, — піднявши руку, сказав Бум-Друм.