— Ну гаразд! — вигукнув дядько і швидко підвівся з крісла, мовби щось зміркувавши.— Тоді я сам піду по нього.
— Ні, ти не підеш! Сиди отам, де сидиш!
— Та як же, в біса, я його покличу? — спитав дядько роздратовано.
Дід (йому нічим було заперечити) зиркнув на свого сина зі зловтішною хлоп'ячою усмішкою і подзвонив у дзвіночок.
— Візьми ключа від садової хвіртки,— наказав дядько Адам служниці,— піди до саду і, якщо містер Грегг, нотар, там (він завжди сидить під глодом), передай, що містер Лауден-старший просить його зайти до нього.
Містер Грегг — нотар! О, тепер я збагнув прихований зміст того, що казав мій дід, і причину тривоги бідолашного дядечка Адама: виявляється, йшлося про духівницю старого муляра.
— Слухайте, дідусю,— обізвався я,— цього мені не треба. Я хотів би лише попросити в борг фунтів, скажімо, двісті. Я можу й сам дати собі раду, я маю добрі надії і вірних друзів у Штатах...
Старий відмахнувся від мене.
— Говорити буду я! — різко сказав він.
В напруженій мовчанці очікували ми нотаря. Нарешті з'явився чоловік в окулярах, суворий, але досить приємний.
— А, Грегг! — вигукнув дід.— Поставлю вам одне питаннячко: яке відношення має А-адам до мого капіталу?
— Боюсь, я не зовсім вас зрозумів,— спантеличено відповів нотар.
— Яке він має до нього відношення? — повторив старий муляр, ударивши кулаком в поруччя крісла.— Кому належить мій капітал — мені чи А-а-адаму? Чи має він право втручатися?
— Ага, тепер розумію,— відповів містер Грегг.— Звичайно, [75] ні. Одружившись, і ваш син, і ваша дочка дістали певну суму, дістали за всіма правилами закону. Ви, звісно, пам'ятаєте про це, містере Лауден?
— Отже, якщо мені забажається,— провадив дід, карбуючи кожне слово,— я можу залишити всі мої гроші хоч і Великому Мор'ялу?
Мабуть, він мав на увазі Великого Могола(1).
— Безперечно,— відповів Грегг, ледь помітно всміхнувшись.
— Ти чуєш, А-адаме? — мовив дід до сина.
— Дозвольте зауважити, що все це ні до чого,— відповів той.
— От і гаразд! Ви з сином Дженні підіть погуляйте, а нам із Греггом треба вирішити одну справу.
Знову лишившись у залі наодинці з дядечком Адамом, я повернувся до нього, прикро вражений розмовою, і сказав:
— Дядьку Адам, гадаю, ви й так розумієте, як мені боляче.
— Мені теж дуже неприємно,— відповів цей незвичайний чоловік.— Втім, нехай твій дід тебе не дивує. У нього є чимало достойних рис, він людина досить оригінальна. Я не маю сумніву, що він щедро обдарує тебе.
Розмова в такому незворушному тоні була мені нестерпна. Я не міг далі залишатися в цьому домі чи навіть обіцяти, що я сюди ще повернусь. Врешті ми домовилися, що через годину я зайду в контору нотаря, котрого (коли він вийде з бібліотеки) дядько Адам попередить про це. Мабуть, годі придумати химернішу ситуацію : непосвяченій у суть справи людині могло б видатись, що це мені завдано тяжкого удару, а вдягнений у броню Адам — великодушний переможець, котрий не побажав скористатись із своїх переваг.
Я не мав сумніву, що дістану частку дідової спадщини, але скільки і на яких умовах — про це я міг дізнатися щонайменше через годину; доти мені лишалося тільки гадати, прогулюючись широкими безлюдними вулицями нового міста, радячись із статуями Георга IV та Вільяма Пітта, споглядаючи вітрини крамниці нот і відновлюючи знайомство з едінбурзьким східним вітром.
Наприкінці тієї години я попрямував до контори містера Грегга, де мені, після належного вступу, вручили жаданий чек на дві тисячі фунтів і кілька книжок з архітектури.
(1) Великі Моголи — династія т. з. імперії моголів в Індії (заснована в XVI ст., знищена в XIX ст.). [76]
— Містер Лауден просив також сказати вам,— додав нотар, зазирнувши в свої записи,— що, хоча ці книжки дуже цінні для будівельника-практика, вам не варто надто захоплюватись ними, аби не втратити оригінальності. Він іще радить вам не "піддаватися спокусі" (це його власний вираз) теорії деформації, а також пам'ятати, Що портландський цемент, змішаний з потрібною, кількістю піску, дуже міцний.
Я усміхнувся і зауважив, що так воно, мабуть, і є.
— Якось мені довелось мешкати в будинку, зведеному моїм шановним клієнтом,— сказав нотар,— і в мене склалося враження, що кращого будинку й бути не може.
— В такому разі, сер, вас утішить моє признання: я не збираюся ставати будівельником...— відповів я.
Нотар засміявся. Крига скресла, і я тепер міг порадитись із ним, як поводитися далі в цьому сімействі.
На думку Грегга, варто повернутися до дядька — хоча б для того, щоб пообідати,— і піти на прогулянку з дідом.
— На вечір, якщо бажаєте, я можу вас вирятувати,— додав він,— запросивши повечеряти зі мною по-холостяцьки. Але обід і прогулянку нехтувати не варто. Вашому дідові чимало літ, і він, я певен, дуже любить вас. Він буде прикро вражений, якщо ви уникнете його товариства. Що ж до містера Адама — ваша делікатність, гадаю, зайва... Ну, містере Додд, а як ви плануєте розпорядитись своїми грішми?
Як — саме в цьому питання! Маючи дві тисячі фунтів — тобто п'ятдесят тисяч франків,— я міг би повернутися до Парижа, до занять скульптурою, і в Латинському кварталі я жив би, як король чи мільйонер. Здається, в мене вистачило совісті відчути десь у куточку душі вдоволення від того, що я відіслав того лондонського листа,— але ясно пам'ятається мені й те, як усе найгірше в мені змушувало гірко каятись: і навіщо було так поспішати з листом?! Проте, незважаючи на суперечливість моїх почуттів, єдине було певне: коли вже листа відіслано, я маю будь-що їхати до Америки. І я поділив свої кошти на дві нерівні частини: під першу містер Грегг видав мені акредитив на ім'я Діжона, щоб той міг виплатити мої борги в Парижі, а на другу, оскільки я мав деяку готівку на подорожні витрати, він вручив мені чек у банк Сан-Франціско.
Решту часу, якщо не брати до уваги жахливого сімейного [77] обіду та дуже приємної вечері з нотарем, я витратив на прогулянку з дідом, котрий цього разу не повів мене милуватися творіннями його працьовитих рук, а, підкоряючись досить природному й зворушливому пориву, вирішив показати мені вічне житло, яке він обрав місцем свого останнього спочинку. Воно було на цвинтарі, що завдяки дивному випадку опинився між тюремними валами, та ще й над самим урвищем. Довкола вищилися старі кам'яні надгробки, порослі травою та плющем; східний вітер (він видався мені дуже рвучким та холодним) гнув гілля дерев, і бліде сонце шотландського літа креслило на землі їхні танцюючі тіні.