Осінній ліс озивається до нас зовсім не тими звуками, що весняний чи літній. Та ще в пору отакого туману, який стоїть непереможним потопом. Ось упала галузка, ось розігнулась гілка, ось із-під листка грабового вивільнилась мережана лопать папороті, ось здивовано попробувала свій голос самотня пташина — все долинає до слуху наче не з цієї видимої дійсності, а з її нереальної подобизни...
А потім — кочівницька орда туману, його завойовницька мла тане, розсіюється, відступає повсюдно: в полі, в лузі, в лісі. Течія річки поголубішала, стала якась пристрасніша й спрямованіша в своєму русі, наче той рух набрав чіткої мети. В полі, за попелястим мевом, проступила розмита далина, й навіть обрій почав угадуватись.
Ось тільки в лісі туман тримається найдовше, він тут хапається за кожен виярок, Сіріє в горіховій гущавині, коливається над дзеркалом озера. Але й із лісу теж змушений відступати, і тепер усе виразніше горить його багатство, не до кінця розграбоване і розтоптане, воно — багряне, золоте, вишневе, опалове, малахітове — начебто глибшає й урізноманітнюється у своїх відтінках, воно начебто наново являє очам немеркнучу красу. І краса ця не може не торкнути серце тонким болем, бо в ній уже нема того неоглядного, дикого буйства, як донедавна, а побільшало печалі, смутку, і строкате її мерехтіння, тішачи й радуючи, водночас долучає до нашого замилування трагічний нюанс.
Тлумовиську запахів повертається начебто їхня недавня сила, і в прозорих голосах самотніх птахів на чебто теж додалося сонячної снаги; верхівки дерев, погойдуючись, уже не тонуть у мороці, а купаються в м'якій, прохолодній тиші.
І думається про те, що досі сьогорічна осінь, десь блукаючи за видноколами та на видноколах, усе ближче підступала до видимого світу, в якому живеш і в якому перебуває твоя душа. Її невидимі чаклунські пасси ставали зримими, її кола все наближались, аж поки підступили не те що на певну відстань, а на фізичне відчуття душі, коли зникає будь-яка відстань, аж поки обернулись туманом і млою, затопивши все вселенським потопом. Це була перша найреальніша явина осені, її безпросвітності, та в чомусь вона виявилась передчасною, а тому-то відринув туман, коло осені поширшало і відсунулось... Та все ж таки вони, ці концентричні кола осені (здатні стискуватись і розпросторюватися, здатні полоняти й уярмлювати душу, а також вивільняти її), не перестали існувати, й споконвічна їхня дія не згасла, а лиш відступили вони, ці концентричні кола осені, щоб невдовзі знову почати стискуватись...
Між лісом і струмком прослалась долонька лугу, й коли йти по траві, то з-під ніг весь час вискакують прозорокрилі коники. Стривожені, вони кострубато, зигзагоподібно катапультуються з однієї місцинки на іншу і, вчепившися за тоненьку шабельку трави, знову сюрчать. їхнє похапливе сюрчання не те що несправжнє, а начебто належить не цьому простому світові (світові трави, полину, чебрецю), а якомусь давнішому, доісторичному, котрий передував нинішньому. І саме сюрчання здається відголоском, луною тієї минувшини, яка в такий дивний спосіб дає знати про себе й сьогодні. Пісня коників-стрибунців начебто розпадається, розклеюється на масу відтінків, серед яких усе виразнішими чуються оті — доісторичні, предковічні, які мають виражати щось просте й доступне ще з хаосу світотворення, ще з миті, коли твердь відділилась від води... Ось тільки що вони виражають?
Вода в струмку біжить по мілкому піщаному дні, яке просвічується сонячним промінням до найдрібнішої крупинки. Дно біліє, як полотно, і ось над чистим екраном цього полотна пропливають дрібні рибки. Мальки то спиняються, завмирають, то линуть за невловною мелодією течії, зникають на глибині, то знову повертаються назад, щоб тріпотіти й грати своїми мініатюрними тільцями в світлі осіннього сонця, відбитого у воді.
Бабка з восковими крильцятами, схожа на зменшену копію рукотворного цепеліна, завмирає над зграйкою мальків, і її мінлива тінь феєрично зблискує над поверхнею струмка, над напівсонними рибками... Потім бабка зривається, карколомними стрибками лине над лугом, над білими кошиками деревію.
На узліссі, під молодими дубами, під їхнім мідночервоним свіченням, лежать двоє солдатів. Як вони тут опинилися, звідки йдуть чи повертаються? У чоботях, у галіфе і кітелях, лежать на боках, обличчям один до одного. І не просто лежать, а сплять. Щось по-дитячому зворушливе є в їхніх позах, скоцюрблених і беззахисних. Лежать на осонні, на покатому згірку, сплять, і червоне світло дубків присвічує їм посеред білого дня...
А ще хочеться розповісти про дуб-метроном.
Чому метроном?
Могутній стовбур, а на цьому стовбурі велична крона, схожа на сильну суверенну державу. Гілля тягнеться навсібіч, творячи об'ємний, загадковий світ. І в світі цьому горить безліч кутих зі щирого золота листків. Дуже поволі, неквапливо листки, кружляючи й шарудячи, опадають донизу. Вже застелено покату покрівлю хати, покату покрівлю ганку, хлівця, застелено подвір'я, значний клапоть городу, а також частину дороги за ворітьми. Листя лежить на дривітні, на колодах осикових дров, на купі гарбузів, на викопаних буряках, на зв'язаному в сніпки кукурудзинні. Його вогненні язики непорушними клаптями полум'я спадають і спадають додолу, і в чіткій послідовності їхнього падіння, і в завороженому їхньому паданні є не тільки закономірність, а й неминучість, спричинена чи то долею, чи то часом.
А може, і долею, і часом.
Падає листя з дуба в дворі, падає рівномірно, вдень і вночі, мовби відлічує хвилини й години життя.
Чи ще багато зосталось листків на цьому дубі-метрономі?
Їх усе меншає й меншає на розкішній кроні... Летять і летять, встеляючи тугим холодним полум'ям покрівлю, обійстя, клапоть городу, стомлену дорогу за ворітьми...
І — птахи... Ще так недавно чувся голосний спів іволги, що клопоталась біля гнізда, потім у тому вміло сплетеному кошику, вимощеному у розвилку гілок, доглядала пташенят. Ще так недавно можна було помилуватись яскравими візерунками її оперення — насиченими жовтими барвами спини, голівки та нижньої частини тіла, а також чорно-жовтими рульовими перами. Де вона тепер? Висиділа пташенят, навчила літати — й подалась до вирію.