— Не може бути, щоб цей хлопець вийшов із мого підприємства.
Люди в блакитному витирали свій одяг, бо були геть заляпані. Подружжя в сірому сховалося за купою порожніх картонних коробок.
— Жахлива дитина! — сказав лисий.
— Ми краще купимо собі собаку! — мовила його дружина.
Вони вийшли з-за коробок і, не попрощавшись ні з директором, ні з його помічниками, подалися через три задні кімнати до виходу з аптеки.
— Шефе, що сталося? — крикнув той, що охороняв двері. — Чого ці люди вертаються без дитини? Чого вони називають нас шахраями? Шефе! Шефе, що сталося? — З тону його чути було, що він геть розгублений.
Директор протер окуляри, його помічники обтрусили з себе пудинг і шпинат.
— Ходімо, — сказав директор, надягши окуляри.
— А як же я? — запитав Конрад.
— Я не хочу тебе більше бачити, сатанинське поріддя! — вилаявся директор.
— Приємно чути це, — сказала пані Бартолотті й відімкнула задні двері. — Для мене це було справжнє свято!
Непрохані гості в блакитному мовчки вийшли в задні двері.
— І заберіть свою варту з подвір'я, нехай не дратує нашу двірничку! — гукнув їм навздогінці пан Егон.
Кіті замкнула за ними двері.
Конрад сидів на ящику сухого молока для немовлят. Він був блідий і стомлений.
— Ох, як же мені було важко! — мовив він.
— Бідне моє хлоп'ятко, — сказала пані Бартолотті й погладила його по правій щоці.
— Бідне моє хлоп'ятко, — сказав пан Егон і погладив його по лівій щоці.
— Ти був молодець! — вигукнула Кіті, збігла сходами вниз і поцілувала його в губи.
— Я відтепер завжди маю бути такий? — запитав Конрад.
— Боронь боже! — вигукнув пан Егон.
— То я відтепер завжди маю бути такий, як був раніше? — запитав Конрад.
— Боронь боже! — вигукнула пані Бартолотті.
Кіті поклала руки йому на плечі і сказала:
— Ох, Конраде, побачимо, який ти будеш.