П'ЄСА НА ТРИ ДІЇ
ДІЯ ПЕРША
І
1
Опівночі дід К а с я н, сторож у комуні, вертався з обходу. Звичка була у старого з самим собою розмовляти, навіть сперечатися. Отож і тепер гомонів:
— Либонь, ночі прибавилось?.. А ти ж думав,— скоро осінь! Он і гуси на яру, і Косарі зійшли... Може, сядеш, старий, відпочинеш? А сяду, хіба що... (Сів на перелазі). Може, й покуняєш трошки? Ой, ні! Бо як тільки закуняю, дак, не повіриш, третю ніч хазяїн верзеться. Немов ходить отак по комуні, огинається, роздивляється... Та то ж сон! А як не сон?.. Та сон, Касяне, бо де вже тому хазяїнові взятися, коли п'ятий рік, як утік із хутора, подався за білими. П'ятий рік, гей!.. (Замислився, звісивсь сонним вусом. Підвів очі). Ти диви, ізнов верзеться!..
2
Од баштана кралася постать. Стала, обдивилась, тихо пішла до саду. Дід очі протер:
— Та невже це справді?.. Гей!
Постать стала.
Хто там ходить?
Постать завмерла.
А ходіть сюди! Йди, кажу, бо на сполох вдарю? Ти диви — іде! Хазяїн! Та ще й живий, справжній, Вишневий!.. Еге-е, так це був не сон...
Підійшов Вишневий Картузиком прикрив серце. Тихо мовив:
— Не впізнали, діду?.. Це я.
Дід Касян. Та як не пізнати! Тільки зразу не йняв віри, думав, що це сон. Вишневий. Сон, кажете?
Дід К а с я н. Еге ж. Ще й подумав — сон який поганий.
Вишневий. А я теж, як побачив свого хутора, подумав — немов сон, поганий сон: млин стоїть, хати не мазані, бур'яни кругом...
Дід К а с я н (перебив). Де ті бур'яни?
Вишневий. У мене був квітник, а тепер там що?
Дід К а с я н. Картопля. А хати помазані аж двічі.
Вишневий. Чого ж вони темні та смутні такі?
Дід К а с я н. Темно дивитесь на них, от вони і темні... Та ви що, прийшли свій хутір одбирати? То чому вночі?
Вишневий (сумно). Темні й смутні. Отут мак у мене ріс і нагідки... Що ви тут наробили, хлопці, ой, що наробили! У мене, було, хутір аж пахкотів, як квітка серед степу бринів, а тепер... Гляну, погляну — все чисто не те, не так стоїть, не так росте, не так цвіте. (Аж скрикнув од болю й суму). Це ж не мій хутір, діду Касяне, га?!
Д і д (тонко посміхнувся). А ну да ж, не ваш.
Вишневий. Та ні!.. Що ви з його зробили, питаю?
Дід К а с я н. Комуну зробили та й живем собі. Комуною живем.
Вишневий. Не хочете зрозуміти.
Дід К а с я н. Та як же вас і зрозуміти! Де б прийти провідати нас удень і на хутір на наш, на комуну вдень подивитися, а ви вночі вештаєтесь.
Вишневий. Серце болить, діду! Пече, горить воно.
Дід К а с я н. То з таким серцем не можна й приходити. Не можна з таким серцем.
Вишневий. Хіба не можна? Подивитись на рідну землю не можна?
Дід Касян. З таким серцем, що горить, небезпечно. Тепер літо, все стоїть сухе, як порох, ще й до того ніч. (Ударив у стукачку).
Вишневий (як од гармати, здригнувсь. Заблагав). Не треба! Ось перестаньте! По-дурному боїтесь, діду Касяне.
Дід (суворо). Чого прийшов? По що? Вишневий. Не сам прийшов — журба привела. Д і д. Удень приходьте!
Вишневий. Удень, діду, люди побачать, сміятимуться, глузуватимуть, як оце й ви зараз. Дак я вночі. Третю ніч походжаю кругом, стережу. Та ще як стережу, гей! Ви ходите та в стукачку, а я в серце б'ю, калатаю в серце, діду! Ви сядете та й закуняєте, а я й оком не зморгнуся — дивлюся. Ви уранці спати, а я ген туди, в степи, щоб ніхто й не бачив. Жду вечора, щоб іще раз побачити, поглянути на рідну землю. П'ять років не бачив,— ви ж знаєте. Служили ж у мене. Д і д. А знаю.
Вишневий. Служили. Теж за сторожа були, пам'ятаєте?
Д і д. Аякже. Удень, кажу, приходьте!
Вишневий. Не багато ж розжились од революції!
Дід. Як саме?
Вишневий. Були в сторожах і тепер за сторожа. Не все одно? Дід. А не все одно. Вишневий. Хіба, діду?
Дід. Як кого стерегти — не все одно. То я вас стеріг... Вишневий. А тепер?
Д і д. А тепер нас. (Осміхнувся дід та аж в стукачку вдарив).
Вишневий (знов заблагав). Не стукайте! Ось заждіть!
Дід. Ну от ще, стану я ждати!
Вишневий. Хвилинку заждіть! Я зараз піду. А вас прошу — нікому не кажіть, що приходив уночі. Не через те, що боюся. Ні! Ніякої шкоди не хотів я тут заподіяти. Стерігся й на соломинку наступити. Журба, кажу, водила. Чуєте, діду? Журба!
Дід К а с я н (не дивлячись). У вас журба, у нас тепер робота... Ідіть собі!
Вишневий (одійшов трохи). А собаки мене впізнали. Правда, не всі. Свої впізнали. Лащились, лащились... (Витер сльози). А де поділася Вутла? Здохла чи, може, вбили? Де Вутла, питаю?..
Дід (насунув шапку. Вдарив у стукачку що є сили. Хрипко загукав). Уставайте! Він вернувся!
Вишневий упірнув у темряву. Дід скоро очувся.
А нащо точу я паніку. Хто нишком приходить, за того нишком треба й сказати. (Подумав). Авжеж! І не всім...
ІІ
1
Так з картузом біля серця і пішов Вишневий. Навмання. Біля млина в яру побачив огонь, пасуться коні. Підійшов обачно. Чує голоси, один — знайомий:
— ...ти про машину, а я про комуну все думаю... Що той головує, той писарює, той агітує, а я, Макаре,, за всіх роби.
Причаївся Вишневий, кожне слово ловить. Аж затремтів, коли М а кар скупо, немов вивертаючи кожне слово, сказав молодому:
— Гірше, як за хазяїна було, їй-бо...
Молодий (видно, про своє). Не можна без машин.
(Прокашлявся). От думаю я про одну...
Макар. Казали, трактори будуть, електросвітло, як у райському саду, а вийшло, що до коней іти, то й свічечки уночі нема. По стайні у Панаса гуляєш. Аби, кажу, було де піти та заробити, то й ну її к божій матері, отаку комуну, га, Якове?
Молодий раптом встав і пішов.
Ти ж куди?..
Молодий (із темряви). Набігла категорія. Може, таки надумаю.
Макар (услід). Гех ти!.. Думало! (Обернувся — хазяїн. Аж остовпів).
2
Вишневий (картузика до серця). Здрастуй, Макаре!
Макар (очувся). Невже це ви? Вишневий. Прийшов. Прибився, бач. Журба привела. Макар. Журба?
Вишневий. Та й водить оце уночі. Не впізнаю. Трави, квітів — і тих нема. Ой, що ж ви наробили!
Макар (очі в землю). Од великодня дощу не було.
Вишневий. А на старій межі знайшов, бач: тирсу, мишій, квіти. (Сумовито усміхнувся, сумовито понюхав зів'ялі квіти). Трошки старої моєї межі не заорали, дак вони, дивлюсь,— ростуть. Отам за яром. А більш ніде немає, хоч увесь степ виходи. Ні тирси, ні мишію. Самі бур'яни. Млин стоїть. Хати не мазані... (По паузі). Так кажеш — аби було де заробити, то й пішов би?..