"Правда".
"Все йде до виродження. А на мене після смерті чекає рай. Я ж — вояк! Цей же світ годиться тільки на те, щоб зустрічати і проводжати поїзди".
Цікавий тип. Відвів я його подалі в скверик, упхав до кишені троячку й пішов. Більше ми з ним не зустрічались. Зараз трохи шкодую: Марія знала б, на кого вилити своє милосердя. А Петро цієї опіки не потребує. Супермен!
Найгірше те, що надвір не поткнеш носа. Маю велике бажання залізти на горище і виспатися, але не хочеться кидати з ним Марію. Ми всі троє дуже ревниві, але як же інакше: спробуй знайти ще таку солістку! Зараз вона просто втомилась. У хворобу я не вірю. І Сергій, мабуть, також. Ми, якщо помремо, тільки всі разом: перекинеться автобус, коли будемо їхати на гастролі, або якось інакше. Але поодинці — то вже останнє діло. Може, той супермен оживить її, і Марія побачить, що депресія — тільки для нероб. Ще трохи — і повеземо її на гастролі, а потім на фестиваль. Паскудна це штука! Нездорові пристрасті, дебільні інтерв’ю: "Які виконавці вам найближчі? Розкажіть про творчі плани. Що б ви побажали слухачам?" Або: "Ваше хобі?" Ах, ми збираємо марки, обгортки від цукерок, вирізаємо із фанери зайчиків пилкою для нігтів.
Молодець Сергій: здогадався ввімкнути магнітофон. Чужак сидить ніби на іспиті: руки на колінах, очі втуплені в стіну, на лиці гама емоцій. Він ще не зовсім обтесався коло столичних жевжиків, які з кретинським усміхом балакають про власні симпатії до музики Сальєрі чи Гершвіна.
Ми включаємо магнітофон, і невдовзі я забуваю і про Петра, і про всіх присутніх аж настільки, що потім сам дивуюся, звідки вони взялися.
"Люди-рослини", далі буде "Квінтесенція страху", насамкінець — "Летючий корабель". Речі, котрі нам, напевно, ніколи не вдасться виконати перед публікою. Якби хоч пісні були англійською мовою... А так — якийсь задрипаний провінційний ансамбль — і раптом "Квінтесенція страху". Скажуть, що працюємо під Захід, але ж ніякий професійний музикант не закине нам епігонство. У текстах я сліпо покладаюся на Костикове почуття міри. Віднедавна ми навчилися працювати разом. Беремо назву, складаємо приблизний план: я за рояль, Костя — за папір. Атмосфера кімнати робиться до біса наелектризованою, смертельною для сторонніх. Після такої співпраці нас хоч викручуй. Може, чужий текст дає простір для фантазії, але наш випадок ближчий до ідеалу. Та все одно ми ніколи не досягнемо повної злагоди; це неможливо, як згода між людьми й рослинами.
"Квіти на асфальті".
"Похвала картоплі".
"Там, де коріння".
Тільки мертві не їдять нічого, а їх поїдає земля. "Люди-рослини" — наша найперша справжня річ. Тоді Костик уявляє себе покровителем квітів. На виступах нам іноді дарували їх у блискучих обгортках. Костю аж трусило від люті. Він так і залишився покровителем квітів, покровителем Марії. Єдиний серед нас, хто впевнений, що Марія помре, і вже оплакує її. Через те інколи мені стає моторошно. Костя має дар передбачення і завжди каже: "Я знав, що це станеться" після того, як воно вже сталося.
Тільки тепер я зрозумів, що "Квінтесенція страху" — заважка для слухання річ: надто похоронна, особливо остання частина, де зникають навіть слова і котяться грудки землі, спочатку боязко, а потім — обвал. А можна було б написати інше: про те, як люди перетворюються в рослин і вже не їдять ні картоплі, ні м’яса, тільки п’ють сонце і дощ. Може, то й зле — стільки фантазувати, але щодня ми маємо всього вдосталь: лайок, підлості, зрад... Найбільше від цього страждають Костик і Марія. Костю не треба тут лишати, бо він здичавіє, і одного чудового дня ця хатина провалиться, не витримавши буйного росту двох рослин, Марії і Кості, котрі вростуть у цю землю, ставши деревами. Костя — з бунту, Марія — зі страху.
Отже, "Квінтесенція страху", яка закінчується "Колисковою". Костя хотів написати свої слова, але я не дозволив. Узяв народні. Хаос, паніку, втечу може стишити лише проста пісенька.
Ой спи, дитя, без сповиття,
Без маленьких пелюшечок,
Доки мати з поля прийде
Да принесе три квіточки,
Та положе в головочки.
Одна квітка зросливая,
Друга квітка щасливая,
А третя дрімливая.
А щоб спало, щастя мало,
Як квіточка процвітало,
Як квіточка у садочку,
Так дитина в сповиточку.
Як яблучко на яблуньці,
Так дитинка в колисоньці.
Марія... Як вона співала цю колискову!
Зараз вона сидить коло вікна, якась зовсім інша, невпізнанна, і дивиться на дощ. Пісня бринить наче далеко від неї, а всім нам несподівано робиться незручно за цю колискову. Може, ми вже задорослі для неї.
А потім ми відлітаємо на летючому кораблі, не на тому кораблі-привиді, що зветься "Летючий голландець", а на іншому — з української казки. Він встелений килимами, а замість вітрил — вишиті рушники. І звисають кетяги калини, стелиться попід ноги барвінок, грають музики, молоді й веселі: бубон, скрипка й сопілка. Ми летимо на свої весілля, п’яні від кохання, понад ріками, луками, хмарами, зірками... А чий то сумний голос в’ється, як стебло квасольки? Сумний і сповнений плачу. Наш корабель минає його, летимо далі, де нас чекають, і спускаємося до землі, що пахне кропом, огірками, варениками з сиром...
Ні, не так. Бракує якогось сплеску. Треба подумати, бо так не годиться. Я не люблю братися за фольклорні стилізації. Є щось у тому фальшиве, штучне. Нагадує мені сусіда Федю Кучеренка, трохи пришелепуватого, котрий міг ходити по вулиці в самих трусах і всіх дівчат називати стриженими суками. А сам мріяв про красуню з русою косою до пояса, "як то у пісні співають". Або ще гірше: наче я сам привів до нього дівчину-голубку, що не п’є, не курить, любить вишивати, і віддав її Феді в жінки.
Скінчилася музика. Коли слухаєш її, записану, відчуваєш, що з тебе вийняли душу і вона тріпоче у чиємусь кулаці.
— Тільки давайте без анатомії, — попросила Марія. — Не треба професійних розмов.
Зрозуміло, чому не треба. Не хоче, щоб гість почував не в своїй тарілці. Але на цей раз її бажання співпадає з моїм. Я теж не прагну ніяких розмов, а просто хочу заритись у сіно на горищі й заснути.
— Є пропозиція! Вилізти на горище і там поговорити про все на світі, — кажу я.