— Сідайте. Слухаю вас. Отже, ви кажете, що ваш син…
— Минулої ночі мій син кудись зник, і зараз сам бог знає, де він і що з ним.
2. ЖОЗЕФОВІ ПАНТОФЛІ
Важко було зрозуміти, як ставилася ця жінка до свого сина. Щойно в Сюрте, зненацька розридавшись, вона лементувала крізь сльози:
— Розумієте, я впевнена, що вони його забили… А ви… ви тим часом і пальцем не ворухнули. Думаєте, я не знаю, що ви про мене подумали? Ви взяли мене за божевільну… еге ж! А тепер його, напевно, вбили. І я залишилася сама на білому світі, без усякої підтримки.
А за кільканадцять хвилин в таксі, що котилося під зеленим склепінням віковічних платанів по набережні Берсі, широкій, як сільський вигін, її обличчя вже прояснилося, очі просохли й дивилися сухо й зневажливо:
— Розумієте, пане комісар, він тюхтій. Він не може встояти перед жінкою, так само, як і його батько… Коли б ви знали, що я через нього вистраждала!
Мегре сидів коло неї на задньому сидінні таксі. Люк вмостився поруч з водієм.
Виявилося, що за межами Парижа, на території Шарантона, набережна і далі називалась Берсі. Та дерев уже не було. На тому березі Сени виднілися заводські труби, а тут тяглися склади, невеличкі допотопні будиночки, затиснуті поміж багатоповерховими прибутковими домами. На розі вулиці — кафе-ресторан, вивіска яскраво-червоного кольору з жовтими літерами, кілька металевих столиків, дві бочки з чахлими фікусами.
Пані Руа — тобто Леруа — заметушилася, застукала у шибку:
— Це туг. Прошу пробачити — я ще не прибирала. Сьогодні мені було не до того.
Вона дістала із сумки ключ. Двері були пофарбовані в темно-коричневий колір, а стіни — в брудно-сірий. Мегре тим часом оглянув замок — слідів злому не було.
— Заходьте, прошу вас. Ви, певно, захочете оглянути всі кімнати. Ось, будь ласка, скалки чашки… Я до них навіть не доторкалася.
Вона не брехала, кажучи, що в неї чистота: ніде жодної порошинки. В усьому відчувався порядок. Та, боже, як усе це було вбого! Більш того, похмуро. Стіни в коридорі були пофарбовані в коричневий знизу і в темно-жовтий вище кольори. Коричневі двері. Шпалери, наклеєні принаймні років двадцять тому, геть втратили свій первісний колір.
Жінка торохтіла без упину. Можливо, вона говорила і тоді, коли залишалася сама, бо не терпіла тиші.
— Мене особливо дивує те, що я нічого не чула. А сплю я так чутко, що за ніч кілька разів прокидаюся. Минулої ж ночі я спала, як мертва. Я от думаю чи не…
Комісар глянув на неї.
— Ви думаєте, чи не підсипали вам часом снотворного, щоб міцніше спали?
— Ні, цього не може бути! Він не наважився б цього зробити! І навіщо! Скажіть, для чого б це йому знадобилося?
Невже вона готова знову розпалитися? То вона обвинувачує свого сина, то зображує його у вигляді жертви! І, як цілковита їй протилежність, важкий і в'ялий Мегре здавався самою незворушністю, навіть коли обходив будинок. І, немов губка, вбирав у себе все, що хоч на мить привертало його увагу. Жінка не відставала од нього ні на крок, пильнувала кожен його жест, погляд, підозріливо вдивляючись йому в обличчя, намагаючись зрозуміти, про що він думав.
Люка теж стежив за патроном, спантеличений цим розслідуванням, що видавалося йому навіть не легковажною, а просто дурною справою.
— Їдальня по той бік коридора, праворуч. Та коли ми самі, а це здебільшого так, то ми їмо на кухні.
Вона б страшенно здивувалася, навіть обурилася, коли б дізналася, що єдине, чого дошукувався Мегре, — це його люлька. Він почав підійматися сходами, ще вужчими, аніж коридор. Їхні бильця хиталися, сходинки рипіли. Вона йшла слідом, даючи пояснення, — вона не могла не давати пояснень:
— Жозеф займав кімнату ліворуч… Господи! Я сказала "займав", наче…
— Ви тут нічого не чіпали?
— Нічогісінько, клянусь вам! Постіль, як бачите, розстелена. Але я упевнена, що він навіть не лягав. Жозеф спить дуже неспокійно. Щоранку, коли я заходжу прибирати, простирало лежить жужмом, ковдра валяється долі. А іноді він навіть розмовляє і кричить уві сні.
Навпроти ліжка стояла шафа.
— Весь його одяг тут? — запитав комісар, відчиняючи дверці.
— Якраз ні. Інакше на стільці висіли б його костюм та сорочка. Він не любив порядку.
Можливо, хлопчина, почувши вночі шум на кухні, спустився вниз і там на нього напав таємничий гість чи… гості?
— Минулого вечора ви бачили його в ліжку?
— Я завжди приходжу сказати йому на добраніч та поцілувати перед сном. І вчора прийшла, як завжди. Він уже роздягся, і одяг висів на стільці. Що ж до ключа… Я завжди лягала спати пізніше і замикала двері на ніч. А ключ ховала у спальні, під подушкою, щоб бува…
— Ваш чоловік часто не ночував удома?
На її обличчі з'явився вираз гідності і скорботи:
— Лише один раз, на четвертому році шлюбу.
— І відтоді ви почали ховати ключ під подушку?
Вона не відповіла, але Мегре був упевнений, що за батьком пильнували не менш суворо, ніж за сином.
— Отже, цього ранку ви знайшли ключ на місці?
— Так, пане комісар. Я спочатку про це не подумала, але тепер розумію… Видно, він не збирався тікати з дому, чи не так?
— Хвилинку. Отже, ваш син ліг спати. Потім він встав і одягся.
— Дивіться, його краватка валяється долі. Він не напнув краватки.
— А черевики?
Вона жваво обернулася й глянула в куток кімнати, де валялися два пошарпаних черевики.
— Теж не надягнув. Він пішов у пантофлях.
А Мегре й далі шукав свою люльку, та марно. Втім, він уже й сам точно не знав, що саме шукає. Про всяк випадок комісар оглянув похмуру вбогу комірчину, де жив хазяйчин син. У шафі висів його темно-синій "святний" костюм, який він міг надягати лише в неділю, і пара лакованих туфель. Було ще кілька благеньких сорочок, з залатаними та зацерованими комірами й манжетами. Почата пачка сигарет.
— Ваш син часом не курив люльки?
— У його віці я б нізащо йому цього не дозволила. Тижнів зо два тому він прийшов додому з маленькою люлькою, якими торгують в дешевих крамницях. Я вирвала її у нього з рота і кинула в піч. Його покійний батько в свої сорок п'ять років не курив люльки!
Мегре зітхнув і перейшов до спальні пані Леруа, яка й далі повторювала:
— Ви вже даруйте, не встигла прибрати ліжко.