КОМІСАРОВА ЛЮЛЬКА
Повість
1. БУДИНОК ІЗ ПРИВИДАМИ
Дзиґарі над головою вибили пів на восьму. Мегре зітхнув. Він сидів у кабінеті директора, і зітхання його було виразом утоми й полегшення водночас, що й природно для огрядного мужчини в кінці задушного липневого дня.
Комісар машинально глянув на свій кишеньковий годинник і почав складати докупи теки з паперами, що лежали там і там на письмовому червоного дерева столі. Оббиті шкірою двері зачинилися за ним, і він перейшов приймальню з червоними кріслами для відвідувачів. Ні душі. За скляними шибками конторки, немов у клітці, куняв старий розсильний. Довгий темний коридор управління зі сліпучими латками світла від призахідного сонця був порожній.
Все виглядало так, як і щодня. Він зайшов до свого кабінету і відразу вловив знайомий запах тютюну, що ніколи не вивітрювався, хоча вікна, які виходили на набережну Орфевр, були відчинені навстіж.
Поклавши папери, комісар вибив об лутку вікна теплу ще люльку і сів до столу. Рука його за звичкою потяглася праворуч по другу люльку.
Та на місці її не було. Гри інших, серед них пінкова, спокійнісінько лежали на своїх місцях біля попільнички, але найулюбленіша, та, якою він найохочіше користувався, яку завжди брав із собою, — велика, ледь вигнута берестова люлька, подарунок жінки на день народження десять років тому, люлька, яку він називав своєю "старенькою" і яку шукав зараз, — кудись пропала.
Здивований, він обмацав кишені, перевірив ще раз, засовуючи в них руки. Пошукав поглядом на каміні з чорного мармуру. Загалом спочатку це його не дуже стурбувало. Врешті, коли в тебе стільки люльок, немає нічого особливого в тому, що ти не знаходиш одразу однієї з них. Він встав, пройшовся по кабінету раз, другий, третій, далі відчинив дверці стінної шафи, де містилася емальована раковина вмивальника.
Як усі чоловіки, він шукав досить по-дурному: адже цієї шафи він не торкався після обіду, а коло шостої, коли йому телефонував суддя Комельо, в зубах він тримав саме берестову люльку.
Дзвінок розсильному.
— Скажіть, Емілю, ніхто часом не заходив до мого кабінету, поки я сидів у шефа?
— Ніхто, пане комісар.
Він знову ретельно обнишпорив кишені піджака, потім штанів. Його дратувало це безглузде порпання, і він аж упрів од безсилої люті, як це інколи буває з товстунами.
Мегре зайшов до інспекторської, де вже нікого не було. Часом траплялося, що він залишав там котрусь із своїх люльок. Було щось дивовижне і водночас приємне в ціп тиші й порожнечі, незвичній для Управління карного розшуку, хіба що за винятком періоду відпусток. Жодних слідів люльки. Він постукав до шефа, але той встиг піти. Мегре одчинив двері і зайшов до кабінету, наперед знаючи, що марно — о пів на сьому, коли він завітав сюди, щоб поговорити про поточні справи та повідомити про свій від'їзд із міста на час відпустки, він курив не ту люльку.
За двадцять восьма. А о восьмій він обіцяв бути вже вдома, на бульварі Рішар-Ленуар: сьогодні родина Мегре запросила в гості своякиню з чоловіком. До речі, що він має купити по дорозі? Фруктів. Так, так. Жінка просила купити персиків.
На вулиці стояла задуха, і дорогою його ні на мить не залишала думка про люльку. Комісара мимоволі непокоїла ця загадкова оказія, як часом турбують кожного з нас подібні дрібні пригоди, котрим ми не знаходимо пояснення.
Він купив персиків. Прийшовши додому, поцілував своякиню, яка ще розтовстіла. Приготував гостям аперитиви. І все-таки настрій був зіпсутий — бракувало улюбленої "старенької". Саме зараз він хотів тримати її в зубах.
— Що, було багато роботи?
— Ні, все спокійно.
Такі періоди траплялися й раніше. Двоє з його колег пішли у відпустку. Третій зателефонував уранці і попросив дозволу побути днів зо два вдома: приїхали родичі із провінції.
— Ти чимось стурбований, Мегре, — зауважила жінка під час вечері.
Та він не наважився признатися, що його непокоїло лише зникнення люльки. Певна річ, безглуздо було б робити з цього драму. Але думати про щось інше він не міг.
Так, це було десь одразу після другої… Він сидів у себе в кабінеті. Зайшов Люка, доповів про розкриття одного шахрайства, повідомив, що в родині інспектора Жанв'є чекають на нове поповнення.
Потім, скинувши піджак та послабивши краватку, Мегре неквапливо складав рапорт про одне самогубство, що його взяли спочатку за вбивство — і смоктав "стареньку".
Далі привели Жежена. Дрібний монмартрський сутенер, що шпортонув ножем жінку, котра на нього працювала. "Полоскотав її", — пояснив він. Але Жежен не підходив до столу. До того ж він був у наручниках…
Відкоркували лікер. Жінки обмінювалися кулінарними рецептами. Пахкаючи сигаретою, свояк неуважно слухав. Крізь відчинене вікно до кімнати долинав вечірній гомін бульвару Рішар-Ленуар.
… Пополудні Мегре навіть не виходив із кабінету, щоб, як водилося, випити кухоль пива в ресторані "Дофін".
Стривай-но, приходила ще й та жінка… Як там її?.. Руа? Леруа? Її ніхто не викликав.
— До вас якась пані з сином, — доповів Еміль.
— Що їм потрібно?
— Вона нічого не каже… Вимагає, щоб її пустили до директора.
— Нехай зайде.
Випадково у нього випала вільна хвилина, інакше б він її не прийняв. Мегре надав так мало ваги її візитові, що тепер насилу пригадував подробиці їхньої розмови…
Попрощавшись, гості пішли.
— Ти сьогодні був не дуже балакучий, — зауважила пані Мегре, прибираючи посуд. — Певно, щось не гаразд.
Ні, навпаки, все гаразд — коли б не люлька. Сутінки густішали, і Мегре в самій сорочці, подібно до тисяч інших парижан, примостився біля вікна, вдихав свіже повітря, інколи затягуючись тютюновим димом.
… Жінка — здається, все-таки пані Леруа — сиділа прямо навпроти нього. Трималася вона дещо манірно, як і всі люди, котрі поклали собі будь-що поводитися з гідністю. Їй було років сорок п'ять, і вона належала до тих жінок, котрі з віком немовби всихають. Мегре завжди віддавав перевагу протилежній категорії — тим, що з роками набирають тіла.
— Я прийшла до вас, пане директор…
— Директора зараз немає. Я комісар Мегре…
Ага! Ось і перша деталь. Жінка й оком не повела, — певно, не читала газет і ніколи про нього не чула. Вона навіть не приховувала своєї досади, що змушена говорити з якимось комісаром, а не з директором карного розшуку особисто. "Що ж, нехай так, доведеться вдовольнятися й цим", — прочитав Мегре у її недбалому порухові рукою.