КОМЕТА
Дядько Тихін вовтузяться біля човна у верболозі. Скрегоче ключ у замку, як ото вітер уночі ворота відчиняє.
— Оце якби карасіну влив, — кажуть дядько,— то, мо' б, воно й попустило.
А тоді, мабуть, цеглиною по замку: дзвяк, дзвяк...
Посеред ковбані чорніють при місяці тички, мов очеретяні спичаки. Тіні від них довгими смужками лежать на воді, бо місяць ще низько. Там стоять ятері. В осоці кигикнула дика курочка, завовтузилась, подрібушила латахами.
Я сиджу собі на верболозі й гойдаюсь. Не дуже, щоб гіллячко не поламати. Сиджу і слухаю, як народжується вітер. Спочатку десь поблизу млосно затріпотіло листя на осокорі, потім той шелест перехопився на дуба, і з нього пороснули додолу жолуді, загули вільхи — волого й густо, наче вихор у мокрих після дощу раменах. І заговорив ліс ширше, гучніше. Мабуть, отак народжуються ріки, почуття, музика.
Угорі прошелестіло, а внизу, на річці, й очеретини не поворухнуло. Вода блищить, мов мед у щільниках.
Дзеленькнув ціпок об човнове днище. Гримнуло весло.
— Ну, з богом, як той казав,— гомонить дядько Тихін. Гойднулась і побігла з-під верболозів хвиля, підкотилась під місяць, колихнула його, і він зробився спочатку довгий і плесковатий, а згодом знов покруглішав.
Дядько не беруть мене з собою, бо човен старий. Натиснеш пальцем на днище — так і вгрузає.
Човен висувається з-під верболозу чорним клинцем, і на воду сповзає дядькова тінь так, що головою він аж біля латахів на тому боці річки.
А місяць пливе та й пливе угору. Чорні зазубні тіні лізуть під берег.
— Ось ми його в ятір спіймаємо,— озиваються дядько Тихін.
Це вони про місяць. Хитають повагом тичку й тягнуть. В ятері справді блищить місяць дрібненькими крапельками. А вже як увесь куль майже виринув із води, чути — бовть. І блиснуло червоним. То карась. Він — ледащо. Раз хвостом теліпне й лежить, як підсвинок у барлозі.
— Завтра ми його змаламуримо,— обіцяють дядько.
— Карасі красиві,— кажу я.
— Е, в них і м'ясо добре. Солодке.
— Дядьку, а ви сомів ловили? — питаю.
— А чого ж не ловить. Ловив. На вудочку. Зачепиш, то він гуцає, гуцає, як пеньок. Поки з дна не зірвеш... Ловив, чуєш, і сомів. А чого
ж?
Дядько веселенькі: радіють, що піймали. Раптом ще чиясь тінь чорною кладкою лягла через річку. З кручі грізно гукнуло:
— Тихоне, це ти? — То дід Юхим. Його дражнять Онайко, того що по батькові — Онанійович.
— Я, Юхиме, — смиренно якось відповідають дядько.— Чого тобі? На кручі тихо. Стежкою до села почовпло. — Дядьку, чого ви боїтесь Онайка? — питаю пошепки. А вони самі до себе:
— Бач, лякає. Навіщо лякаєш? Думаєш, боюсь?
Потім пристають до берега, викидають рибу в траву, ховають весло, сопуть і щось бурмочуть. А човен хить-хить під лозою. Ніяк вода не встоїться.
Ми повертаємось додому лісом, мимо страшного гарджамакуватого дуба — громовиці (в нього колись грім ударив і всушив), а тоді продираємось ліщиною, і мені хочеться намацати в пітьмі хоч один кім'яшок оріхів. Вони, звичайно, ще зелені,— а чогось кортить знайти... Пахне мокрою торбою, рибою і сонною кропивою.
— Чого боюсь Юхима, питаєш? — озиваються дядько Тихін.
І знову мовчать. Надряпали в кишені тютюнової потерті, сідають на пень, крутить цигарку. Торохтить сірники. Кресь — вогник. Кухвайка на пазусі блищить — засмальцьована бородою. Цигарка пихнула, зайнялась полум'ям, зашкварчали дядькові вуса.
— Тьху, проклята... — на цигарку. А до мене: — Винуватий я, прошпетився перед ним колись.
Цигарка погасла: висипалась.
Десь над урочищем тюгукнула бушля. Не спиться їй, видно: місячно...
— Ну, рушаймо. Дорогою розповім.
До села далеченько. Хати на пагорбі, мов копички при місяці. Поночі скрізь. Тільки в школі ще світиться, у директора.
— Колись ми з Юхимом товаришували, — почали дядько.— Хоч він од мене й старший, мабуть, років на сім. Парубкувати тоді — це до революції — починали рано і козакували довго. Я ще у підпарубках терся, а він уже сватався до сестри моєї, Тетяни. Юхим собою гарний був, сказать, показний. Та й Тетяна чепурненька. Було, зустрінуться на леваді, та як пообнімаються, то так наче й повмирають...
Ото як скрутно з одежею — полотна та сірячина,— а вона ж йому, чуєш, хусточки шовковенькі вишивала.
Вечорами все до нас ходив. Прилямає під вікна та й виграє на сопілці, та й виграє — сумно так, аж вимовляє:
Чорна хмара наступає, — Сестра з братом розмовляє...
Та й накликав ту хмару. Пішла якось Тетяна до річки прати, підсковзнулась, упала в. ополонку і втопилась. З того часу з Юхимом скоїлась рахуба: почав щоночі на кладовище ходити. Примоститься на горбику, вийме з-за пазухи сопілку й грає...
Жили ми в те врем'я хоч і не так як люди, ну та все ж не старцювали. Їсти було що. А він — безхатченко. У землянці нидів.
Покійний батько частенько йому казали: "Ти, Юхиме, на хату стягайся. Спроможешся — віддам Тетянку ще й клапоть землі наречу".
Він, щоправда, до роботи ласий був. І сильний. Кожуха такого носив, що паровика можна вкрити. Викопав панові Троєцькому рів під хундамент на цілі хороми. І вночі копав. Отакий!
Пан дивився-дивився, а тоді: "На тобі, Юхиме, сто рублєй і зліпи собі халабуду". А тут якраз із Тетяною таке трапилось...
Остався Юхим у землянці, а на гроші купив лоша. Чудний! Тут, значить, революція, часну собственость одбирають, а він — коня. І вже так його кохав, так доглядав, що куди твоє діло. Гриву гребінкою чеше, копитця обрізає. Тепер городянським жінкам кігті на руках так не обрізають.
Виведе, було, того коника вночі у двір (а жив він отам на бугрі, де зараз пісок беруть), сяде на дривітні та як утне на сопілці, як утне, а той коник анахтемський танцювати починає... Пісок при місяці блищить, а коник, як полум'я, грає. Недаром він його Кометою називав...
Уже ми й біля села, ідемо кутком. З хлівів пашить стійлами, у загородах сонні гуси стогнуть, а біля клубу хтось на гармошці цигикає, регіт.
— Так воно і йшлося аж до колективізації. Тоді почали записуватись у колгоспи. Люди худобу одводять. А Юхим засунув коня в комірчині і вночі вже не виходить — боїться.
Прийшли ми до нього — мене тоді в правління обрали — цілою компанією. Давай коня, кажемо.