Чмих не відповідав, безтямно дерся угору, і, лише опинившись у безпеці, упав знесилений до ніг друзів.
Мумі-троль з Нюхмумриком зазирнули вниз, у розпадину, і побачили велетенську ящірку, яка чипіла над купою гранатів.
– Клянуся своїм хвостом! – прошепотів Мумі-троль.
Чмих сидів поряд і ридав.
– Усе вже минулося, – заспокоював його Нюхмумрик. – Не плач, маленький друже!
– Ґранати, – хлипав Чмих. – Жодного мені не дісталося!
Нюхмумрик сів коло нього і приязно мовив:
– Я знаю. Нелегко доводиться тому, хто прагне володіти речами, мати їх, носити за собою. Я лише милуюся ними, а коли подаюся в мандри, вони залишаються у моїй пам’яті. Замість тягати важкі тлумаки з маєтками, я насолоджуюся мандрівкою.
– Я міг нести їх у наплічнику, – понуро бубонів Чмих. – Однак дивитися на коштовності – це одне, а відчувати їх на дотик і знати, що вони твої, – зовсім інше.
Чмих звівся на ноги і голосно висякав носа. Над ущелиною западала темрява, мовчазні й трохи засмучені, друзі поверталися назад.
З Нюхмумриком подорож стала набагато веселішою. Він виводив на губній гармонії пісеньки, яких вони ніколи раніше не чули, навчив їх грати у покер і рибалити вудкою. Розповідав неймовірні, шалені історії. Навіть річка звеселіла, поплинула собі прудкіше, час від часу кружляючи в круговертях. Русло її звузилося, а Самотні Гори підступили ближче. Вершини тонули у хмарах, що й далі важкою ковдрою нависали над землею. Та жодної обсерваторії на видноколі.
– Розкажи щось, – попросив Чмих. – Але ні слова про комети. Про щось гарне…
Нюхмумрик сидів при стерні.
– Хочете почути про гору, яка вивергає вогонь?
Мумі-троль і Нюхмумрик поважно кивнули на знак згоди.
Нюхмумрик натоптав свою люльку, припалив і почав розповідь:
– Ось як воно було. Якось потрапив я в одну місцевість, де замість ґрунту усе навколо вкривала суцільна лава. Під лавою день і ніч щось ворушилося. То земля спала під нею і вовтузилася уві сні. Брили лави лежали довкола, накидані впереміш, у повітря здіймалися гарячі випари, від чого все навколо набирало якихось незвичайних і нереальних обрисів. Прибув я туди десь під вечір, був дуже втомлений, тож мені забаглося чаю. Приготувати його було неважко – достатньо наповнити каструлю окропом з будь-якого гарячого джерела.
– І ти не обпік лапи? – запитав Мумі-троль.
– У мене були ходулі. На ходулях можна переступати через будь-які брили та розколини. Щоправда, треба пильнувати, аби не застрягнути у тріщині. Отож я напився чаю у найпрохолоднішому місці, яке зміг віднайти. Усе там бухтіло та парувало, і – жодної живої істоти чи зеленої травинки навкруги. Раптом земля під лавою прокинулася з дрімоти. Переді мною з глухим гуркотом розчахнувся кратер, з якого бухнуло червоне полум’я і хмаровище попелу.
– Вогненна гора! – скрикнув Чмих. – А що було далі?!
– Я стояв і дивився, – вів далі Нюхмумрик. – Неповторне видовище! Я бачив незлічених вогняних духів, які роєм виприскували з надр землі і літали довкола, немов іскри. За деякий час кіптява і спека стали нестерпними, і я подався геть. Унизу, під горою, протікав потічок, я ліг на живіт, щоб напитися. Вода була, звісно, теплою, але не окропом. Саме тієї миті до підніжжя гори занесло одного з отих крихітних вогняних духів, він упав у воду і вже майже зовсім погас, лише голова жевріла, а решта – шипіло і шкварчало. Він з останніх сил благав мене про допомогу.
– Ти його порятував? – знову урвав розповідь Чмих.
– Аякже, я ж нічого не мав супроти нього, – сказав Нюхмумрик. – Щоправда, попікся. Отож, дух, опинившись на сухому, знову запалахкотів. Ясна річ, він зрадів і, перш ніж відлетіти, зробив мені подарунок.
– Що? – не стримався Чмих.
– Пляшку сонячної оливи надр. Вогняні духи натираються нею перед тим, як податися до ядра землі.
– То тобі не страшне жодне полум’я, коли ти натрешся оливою? – у Чмиха мало очі не повилазили від захвату.
– Звичайно.
– І ти щойно тепер про це кажеш? – вигукнув Мумі-троль. – Ми порятовані! Як прилетить комета, досить лише…
– Але в мене майже нічого не лишилося, – засмучено зізнався Нюхмумрик. – Розумієте, я рятував речі з пожежі, коли горів дім. Я ж не знав… На дні пляшки зосталася хіба краплина…
– На маленьке звірятко, таке, скажімо, як я, вистачить? – поцікавився Чмих.
Нюхмумрик глипнув на нього.
– Можливо… Але на хвіст забракне… Згорить, доведеться з цим змиритися.
– Ага, – буркнув Чмих. – Хай тоді усе йде з димом… Може, хоч на маленьке кошеня вистачить?
Але Нюхмумрик його вже не слухав.
Він випростався і тривожно принюхався.
– Річка, – озвався за хвилю. – Щось помічаєте?
– Вона зазвучала по-іншому, – потвердив Мумі-троль.
І справді, річка шуміла і клекотіла, довкіл вирували круговерті, зовсім не такі маленькі, як перше.
– Згорніть вітрило! – скомандував Нюхмумрик.
Течія стала дуже швидкою. Пліт рвонув уперед, немов істота, яка довго подорожувала світами і раптом відчула близькість домівки. Береги поступово сходилися докупи, гірські кряжі по обидва боки пнулися вгору, усе вищі й крутіші.
– По-моєму, мені хочеться опинитися на суходолі, – пробурмотів Чмих.
– Ми не можемо зараз пристати до берега, – сказав Нюхмумрик. – Доведеться покластися на волю ріки, доки вона вгамується.
Але ріка й не думала вгамовуватися. Береги ще тісніше зійшлися докупи, втиснувши бурхливі хвилі у вузьке русло. Вони опинилися посеред Самотніх Гір. Пліт, кружляючи, несло глибокою ущелиною, а смужка неба угорі ставала все меншою. Десь у горах грізно гуркотіло.
Мумі-троль крадькома зиркнув на Нюхмумрика, чи не страшно тому. Мумрик тримав у роті свою незмінну люльку, але вона давно погасла. Чорні, зрошені водою прямовисні скелі пролітали повз них, гуркіт набирав сили, пліт хитнувся і раптом злетів у повітря…
– Тримайтеся щосили! Ми летимо вниз! – закричав Нюхмумрик.
Мить – і лише клекіт білого шумовиння та рокотання ріки.
Ніхто не почув розпачливого крику Нюхмумрика.
Маленький пліт затріщав, а коли водоспад залишився позаду, знову випростався. Далі вони випливли у пітьму.
– Чому так темно? – заскімлив Чмих.
Ніхто йому не відповів.
Навколо стало зовсім чорно, лише біло-зелено мерехтіли на гребенях хвиль баранці. Скелясті стіни стулилися над ними склепінням, безпорадний пліт далі несло, обертаючи у круговертях. Інколи він налітав на стіни і кружляв колом. Гуркіт водоспаду потроху слабнув, і врешті лише темрява та повна тиша огорнули мандрівників.