— От і добре, — вів далі Фелікс. — Давайте так і домовимося: кому дають доручення, той виходить наперед. Так ось, Олю… Ми не збираємося з тобою назовсім прощатися і хочемо все знати про тебе. Я пропоную доручити Олі Воронець листуватися з кимось… А той потім переповідатиме Олині листи і телеграми усій нашій дружині.
— Чому "той"? А може, це буде "та"? — ревниво підхопилася краща Олина подруга Ганя Черемисіна, прозвана за своє руде волосся і за свою непосидючість Білкою.
— Ні, я хочу, щоб це був саме "той", а не "та", — з несподіваною наполегливістю повторив Фелікс: звичайно старший вожатий не нав'язував своїх пропозицій. — Саме "той"! Коля Незлобін…
Сухі гілки і суччя у вогнищі почали раптом надламуватися значно голосніше: увесь табір здивовано затих.
— Таж він мовчазний, як сич! — вигукнув хтось.
— А ось, може, у листах і телеграмах розговориться, — заперечив Фелікс. — Телеграми будуть, звісно, тільки в екстрених випадках.
— Він лише з птахами вміє розмовляти…
Коля сидів далеко від вогнища. Сидів і мовчав, бо не вірив своїм вухам. І, ніби для того, щоб він їм повірив, в одне його вухо раптом поповз огидний шепіт, що аж захлинався слиною:
— Ех ти, тюхтій!.. З тебе знущаються, а ти мовчиш. Вона ж тебе перед усіма геть зганьбила, а ти їй тепер цидули посилатимеш: "Люблю! Цілую! Жду одвіта, як соловей літа!.. Твій…"
Ні, не лише Коля в таборі був сердитий на Олю Воронець — її, виявляється, не любив і цей ось нахабний хлопець Рудик Горлов, хоча вголос про це говорити боявся. Зате зараз він просто вліз до Колиного вуха і, як завжди, жахливо при цьому плювався, так що Миколці зробилося моторошно й він відсунувся од нього.
Хвилину тому Коля вже був зібрався з силами, щоб підхопитись і вигукнути: "Ніколи їй не напишу! Жодного рядка!", але він не міг слухатися шепелявих підказок Рудика, він ні в чому, рішуче ні в чому не хотів бути з ним заодно — і не підхопився з свого місця, а несподівано для самого себе промовчав…
А Оля, не приховуючи свого здивування, сказала:
— Будь ласка… Якщо мені дадуть таке дивне завдання, я виконаю.
— От і дамо! — знову підтвердив Фелікс. — Візьмемо зараз чистий аркуш і запишемо на ньому, що ви маєте посилати одне одному листи не менше ніж тричі на місяць. А в наступному році зберемося всі разом тут, коло старого дуба, і перевіримо!..
Фелікс справді взяв чистий аркуш і написав на ньому все, про що говорив. І опустив цей лист у дупло старого дуба.
КЛІТКА БЕЗ ПТАХА
Через три роки після смерті матері Колин батько оженився.
У дім прийшла Олена Станіславівна, яка працювала з батьком у проектній конторі. Вона прийшла не одна: з нею разом з'явилася і її донька Неля.
Неля була на рік молодша від Колі, та в квартирі вона одразу стала старшою, нібито головнішою, бо вчилася у музичній школі. У великій кімнаті, на найвиднішому місці, поставили чорне блискуче піаніно, і воно ураз мовби заповнило собою всю квартиру…
Перед тим як переїхати до них у дім, Олена Станіславівна запитала у Колі, чи не заперечує він проти цього. Коля не заперечував… Потім якось вона довго бесідувала з ним і назвала цю бесіду "дуже важливою" для всього їхнього подальшого "спільного життя". Олена Станіславівна сказала, що Миколка з часом, звісно, повинен буде називати її матір'ю, Нелю — сестрою; а Неля, теж з часом, називатиме Колиного батька татом, а всі четверо вони неодмінно повинні стати друзями.
Вона додала також, що Коля і Неля мають бути у всьому рівні.
Неля, не "з часом", а просто-таки з першого дня почала казати Колиному батькові "тато", і він кілька днів здригався від несподіванки, коли вона його так називала.
— Ось бачиш, — сказала Олена Станіславівна Колі, — Неля, хоч і молодша, проте показала тобі приклад.
А Миколка не міг… Олена Станіславівна була, певно, дуже доброю чи, як говорив батько, "глибоко порядною" жінкою, та й Неля нічого поганого Колі поки що не зробила, однак друзями вони ніяк не ставали, хоч це, за проектом Олени Станіславівни, неодмінно "мало бути".
Олена Станіславівна пильнувала за тим, щоб Коля і Неля в один і той же час їли за сніданком, за обідом і за вечерею (Колі навіть діставалося більше, бо. він, як підкреслювала Олена Станіславівна, "повинен стати мужчиною"), але ніякого рівноправ'я все одно не виходило: Нелине піаніно, її покликання, її музичне майбутнє не лишали в квартирі навіть крихітної місцинки для Колиних захоплень і покликань, яких, утім, поки що й не було (коли, звичайно, не брати до уваги птахів), але які, можливо, могли ще з'явитися…
Вдома від Колі нічого надзвичайного не сподівалися, були цілком задоволені, коли він одержував трійки, хоча від Нелі суворо вимагали самих лише п'ятірок.
З приходом Олени Станіславівни батькові якось одразу стало точно стільки років, скільки було за паспортом, — сорок п'ять. Він уже не судив волейбольні матчі у дворі (Олена Станіславівна називала це хлоп'яцтвом), не ходив у спортивних сорочках з розстебнутим коміром і, хоч Олена Станіславівна мало не щотижня водила його до лікарів, почував себе дуже кепсько. "Ти забуваєш про свою хворобу!" — докірливо вигукувала Олена Станіславівна.
А мама якраз навпаки — старалась, щоб батько про свою хворобу ніколи й не згадував…
Так, у нової батькової дружини характер був зовсім інший, ніж у матері. Й інший характер став у всієї їхньої квартири. Дім їхній став тепер акуратний і підтягнутий., мовби застебнутий на всі ґудзики, як строгий темно-синій жакет Олени Станіславівни.
Материн портрет, якого Коля навіть не бачив раніше, Олена Станіславівна повісила на найвиднішому місці, над чорним блискучим піаніно, і, коли приходили гості, голосно всім повідомляла: "Це перша дружина мого чоловіка. Вона була чудова жінка. І безглуздо загинула від апендициту. Її звали Олена Сергіївна…" Колі хотілося заперечити, хотілося сказати, що маму звали просто Лілею. Йому чомусь було неприємно, що повне материне ім'я співпадало з іменем Олени Станіславівни. Хоч, певно, він був несправедливий…
* * *
Того пам'ятного дня, коли Коля повернувся з піонерського табору, в центрі столу красувався пиріг, куплений Оленою Станіславівною у сусідній крамниці "Кулінарія". Мати колись сама пекла пироги до святкових днів і взагалі навіть у будні любила поратися на кухні. Олена Станіславівна надавала перевагу напівфабрикатам і готовим обідам, які Коля й Неля по черзі (щоб у всьому було рівноправ'я) носили у судках з їдальні будівельників. Олена Станіславівна казала, що "така форма ведення домашнього господарства — найпрогресивніша і сучасна, якщо врахувати зайнятість наших жінок".