А то один щось намалює, а інший ні з того ні з сього візьме та й порве або забруднить. І так шкода! Або знайдеш паличку, шнурок, зробиш батіг — не хочеться ж, щоб ламали. От і з санчатами так само. і
Правда, іноді навіть добре, що зламають, тому що вдруге ще краще виходить. Але тоді треба заздалегідь знати, що є заради чого починати знову: наприклад, інструменти кращі чи більше матеріалу.
Бо ж як тут зробиш санчата без молотка? Доводиться каменем прибивати. І хоч би камінь був замашний. Правда, ; є один такий, але він у бруківці. Ми навіть хотіли його ! викопати, а потім назад вставити. А якби двірник помітив? Ото дав би нам чосу! Тиждень потім у двір не показуйся.
Ну от, забиваю я цвях цим круглим незручним каме— | нем і б'ю себе по пальцю. Навіть така чорна цятка на паль— | ці вискочила. І ще дротом шкіру здер між пальцями, тепер, ! як станеш палець згинати, боляче. Там в одному місці до— ' велося стягти дротом, тому що мав бути довгий цвях, а ми вбили три маленьких, і дошка розкололася. Довелося стягувати.
І так весь час щось псується, і весь час треба поправляти.
Приходить Юзек.
— А ти захоч!
— Та нащо вони мені!
— Іди звідси, не заважай. Не подобається — не дивись!
— А що, вже й подивитися не можна?
— Не можна!
Один лагодить, а двоє відпихає. — і
Нарешті Франек каже:
— Не займайте його, краще допоможіть тримати, я сам не можу.
— А чого він тут стоїть, ехидничав?
— Нехай собі ехидничав. У нього санчат немає, от його завидки й беруть.
— Є чому заздрити, одоробло якесь!
Іноді сварка переходить у бійку, а іноді й несподівано допоможе.
Так і тепер:
— Без молотка все одно нічого не зробите!
— Як ти такий розумний, давай молоток!
— Щоб зламали, еге?
— А е в тебе?
— Звичайно, е!
Хвалиться, чи й справді?
Але Юзек збігав і приніс:
— Твій?
— А то чий іще?
■— Може, в батька взяв?
— То я ж узяв, а не ти!
Але якщо він узяв, не спитавши, і буде скандал, то влетить усім.
А у нього й цвяхи є.
— Якщо дозволите покататись, тоді дам. І ще дістану.
Не треба було брати, тому що він хуліган. Та шкода
часу, кожному хочеться встигнути хоч трохи покататись. І ми погодились. Мабуть, даремно. Бо й молоток не допоможе, якщо дошка гнила. А Юзек важкий і так їде, ніби навмисне зламати санчата хоче.
Вся робота нанівець.
Знову сваряться. Я йду додому.
Сумно, сумно, сумно...
Іренка дивиться на мене, бачить, що я засмучений, і навіть не просить погратися з нею. Присунула лавочку, сіла поруч і обіперлася рукою об моє коліно...
А я нічого їй не кажу, тільки думаю: "Якби Мариня була моєю сестрою!"
І знаю, що це грішна думка, тому що я ніби хочу, щоб Іренки не було, а в мене була б інша сестра.
Я заплющив очі й поклав їй руку на голову. А вона голову мені на коліна і тут-таки заснула. А я сиджу й думаю про те, що добре було б, якби й Іренка була жива і здорова, й Мариня не знала лиха.
Так, справді, я в неї закоханий, у Мариню.
Що тільки не діється в людині, чого тільки в ній нема, і яке все різне! Якщо подивишся довкола, то бачиш будинки, людей, коней, автомобілі. Тисячі, мільйони різних іменників: живих і неживих. І в думках людини ті ж самі іменники. Я заплющую очі і бачу будинки, людей, коней, автомобілі. І в кожного іменника безліч різних прикметників.
І в почуттях те саме розмаїття. Я люблю Лахмая, батьків, Мундека, цю Мариню з Вільна. І кожного інакше.
Я кажу: люблю, дуже люблю, закоханий.
Та й усе.
А відчуваю по-різному.
І тільки наче на вершині — бог.
Дуже дивно.
Якби я вже не був колись дорослим, можливо, я цього б навіть і не відав. А тепер я знаю, що діти закохуються, тільки не знають, як це назвати. А може, вони соромляться в цьому признатися? Не те що сказати не хочуть, а їм подумки соромно в цьому признатися.
Бояться навіть сказати: "Ця дівчинка мила. Я її люблю".
Тому що дорослі висміюють любов. Уже з цього видно,
які вони неделікатні.
Скажуть: "Кавалер і панка". Або: "Ну то поцілуйтеся ж". Або: "Наречені". Або ще гірше: "Подружжя".
Хіба не можна когось любити — просто розмовляти, дивитись, гратися удвох в яку-небудь гру, подати на прощання руку,— і щоб ніхто тебе не випитував? Щоб ніхто навіть не помічав?
Що вдієш, коли це неможливо...
І я спитаю ніби знехотя: "Мариня — це гарне ім'я?"
Або скажу, що в неї гарна блакитна стрічка у косах. Або ще запитаю, чому в неї, коли сміється, робляться ямочки?
Та тільки-но я щось запитаю чи скажу, як тут почнуть допитуватись: "А вона тобі подобається? А ти б на ній одружився?"
Почнуться дурні жарти, неприємні натяки.
Знаю я все це.
Є такі хлопці, які просто мавпують,— хочуть підлизатись до дорослих і самі кажуть: "Моя наречена".
Дорослі не люблять, коли ми блазнюємо, а виходить, самі нас примушують це робити.
Вони не знають, як неприємно робити з себе блазня. Декотрі діти від цього й справді псуються, але більшість тільки відчуває образу і неприязнь до дорослих за їхню цікавість.
Я сиджу тихенько й розмірковую. І достоту так само, як я, тисячі дітей у різних кімнатах розмірковують у сутінках про житейські дива й незгоди, про те, що відбувається довкола них і в них самих.
Про пі наші роздуми дорослі не знають. Тільки запитують: "Що ти там робиш? Чому не граєшся? Чому так тихо?"
Бо дитина погаласує, набігається, надивиться на всяку всячину, а потім їй хочеться самій із собою наодинці порозмовляти. І лише одна єдина з тисячі знайде розуміння в дорослих. Або в товариша.
От, приміром, яка дивна ріп — сон!.. Іренка спить собі й ні про що не відає. Зітхнула, видно, їй щось сниться. Мабуть, і в неї в дитячому садку є діти, яких вона любить, і, може, вона теж не хоче про це нікому говорити. Я порівнюю Іренку з собою, пригадую той час, коли був великим, і бачу, що всі ми схожі одне на одного. В дорослій людині багато дитячого, у дітях багато дорослого. Тільки ми не знайшли ще спільної мови.
Ну от.
Я побачив Мариню вдруге.
Ще один раз була у нас Мариня. Навіть не розляглась. Вони сказали, що їм треба йти, що прийшли тільки попрощатись...
Я стою біля свого квіткового горщика. Посадив горох, і в горщику виросло вже цілих чотири листочки, тут два і тут два. Так приємно, коли щось посадиш і потім виростає. Поливаєш. І від води — із землі, із зернятка, вилізає паросток. Зелений, малесенький. Не було нічого, а тепер є.