Дарма, не запізнюся. Знову звернув на другу вулицю. Ніби мене хто туди покликав, ніби підштовхнуло щось. Буває, зробиш щось, а чому — сам не відаєш. І потім іноді добре, а іноді й кепсько виходить. Коли вийде погано^ кажуть: "Надала нечиста сила!" Навіть сам дивуєшся: "І навіщо я так зробив?"
І ось, я сам не знаю як, роблю дедалі більше й більше коло, зовсім іншою дорогою. Іду я, і раптом бачу — на снігу песик стоїть.
Такий маленький, переляканий. Стоїть на трьох лапках, а четверту підібгав. І тремтить, весь труситься. А вулиця безлюдна. Лише вряди-годи хтось пройде.
Я стою, дивлюся на нього й думаю: "Мабуть, його вигнали, і він не знає, куди йти". Білий, тільки одне вухо чорне й кінчик хвоста чорний. І лапка висить, і дивиться на мене жалібно, ніби просить, щоб я йому допоміг. Навіть хвостика підняв, махнув — зажурено так, двічі, туди й сюди, немов у ньому пробудилась надія. І зашкутильгав до мене. Видно, боляче йому. Так мені здалося. І знову зупинився, чекає. Чорне вухо підняв угору, а біле — опущене. І чисто тобі ніби просить допомогти, тільки ще боїться. Облизнувся — певне, голодний — і дивиться благально.
Я ступив на пробу кілька кроків, а він —за мною. Так на трьох лапках і шкутильгає, а як обернувсь — зупиняється. Мені спало на думку тупнути ногою і закричати: "Пішов додому!", щоб подивитись, куди він піде. Та мені його шкода стало, і я не крикнув, а лише сказав:
— Іди додому, змерзнеш...
А він просто до мене.
Що тут робити? Не лишати ж його — замерзне.
А він підійшов, зовсім близенько, припав до землі й тремтить. І тут я зрозумів, так, остаточно зрозумів, що мій Лахмай без-дом-ний. Може, цілу ніч бродить? Може, це вже його останній час настав. А тут я нагодився, йду до школи зовсім іншою дорогою і можу його врятувати в цю останню годину.
Взяв я його на руки, а він мене лизнув. Тремтить, холодний весь, тільки язичок ледь теплий. Розстібнув швиденько пальто, сунув його за пазуху, тільки мордочку назовні лишив, тільки писок, щоб дихав. А він перебирає лапками, поки нарешті об щось там не зачепився. Хочу його підтримати, та боюся, як би лапки не пошкодити. Обхопив його обережно рукою, а в нього серце так б'ється, ніби вискочити хоче.
Якби я знав, що мама дозволить, то ще встиг би додому збігати. Ну кому б це завадило, якби він лишився у мене жити? Я б сам би його годував, від свого обіду лишав би! Одначе вертатись додому боюсь, а в школу мене з ним не пустять. А він уже вмостився зручно під пальтом, не ворушиться і навіть очка замружив. Потім чую, він уже трохи вище, до рукава підліз, навіть свіжим повітрям дихати не хоче, засунув мордочку в рукав і туди дме. І вже тепліший став. Мабуть, зараз засне. Бо ж якщо він усю ніч пробув на морозі й не спав, то тепер уже напевне засне. Що мені тоді з ним робити? Розглядаюсь навколо, бачу: поряд крамничка.
"Хай буде що буде. Зайду. Може, він з цієї крамнички загубився?"
Знаю, що це не так, та все одно спробую, що ж іще робити?
Отож заходжу й питаю:
— Це не ваш песик?
А крамарка каже:
— Покажи-но його.
Я зрадів, витягаю песика, а він уже спить.
— Ось він,— кажу.
А вона ніби щось подумала й мовить:
— Ні, не мій.
— Може, ви знаєте, чий? Адже він, певне, звідкілясь сюди...
тт— Не знаю.
Тоді я кажу:
— Змерз він.
Тримаю його на руках, а він навіть не поворухнеться,— так міцно спить. Можна подумати, що вмер, однак чую, дихає — спить.
Я соромлюсь попросити крамарку, щоб вона його хоч на часинку взяла. Потім би я його забрав. І нараз мені спадає на думку, що коли не вона, то, можливо, шкільний сторож потримає його в себе під час уроків. Бо на другому поверсі сторож злий, а на третьому — добрий: розмовляє, жартує з нами й олівці підстругує.
А крамарка каже:
— Ти хіба на цій вулиці живеш?
Вона, мовляв, мене не знає і купувати я не купую, то чого ж я отут стою?
— Ну, йди, йди,— каже,— тебе мати до школи послала, а ти з собакою бавишся! І двері добре причини.
Вона, видно, подумала, що коли я такий заклопотаний, то, чого доброго, забуду причинити двері й холоду напущу. Бо кожен тільки про те й думає, щоб йому самому тепло було. А собака ж теж боже створіння.
Я вже був зібрався йти, проте вирішив іще раз спробувати:
— Ви тільки подивіться, який біленький, зовсім не паршивий.
І прикриваю песика рукою, бо ж лапка кульгава. А може, просто змерзла?
А вона каже:
— Та не мороч мені голови своїм псом!
От тобі й маєш, уже я голову морочу. Хіба я винен, що собака на морозі мерзне?
Ну, нічого не вдієш. Якщо й сторож не погодиться, то нехай сам його й викидає.
Хлопці відразу репетуватимуть на всю школу: "Собаку приніс! Собаку приніс!"
Ще хтось із учителів почує. А треба, щоб ніхто не взнав. А я вже стільки часу марно згаяв. Запихаю песика не під пальто, а просто під куртку, не подумав навіть, що йому там душно буде, і бігцем до школи. Сторож, напевне, погодиться. Позичу в кого-кебудь грошей і дам на молоко для мого Лахмая.
Я його Лахмаєм назвав.
Біжу, а він уже зовсім відігрівся. Це я його зігрів, через сорочку. Тепер він прокинувся й починає вовтузитись, крутиться, навіть носика виставив і загавкав — не загавкав, а дзявкнув,— знак такий подав, що йому добре: дякую, мовляв. Спершу від нього до мене холод пішов, а тепер він уже мене гріє. Наче дитину тримаю. Я нагнувся й поцілував його, а він замружився.
Прийшов я в школу й відразу до сторожа:
— Сховайте його, будь ласка! Він був такий холодний!
— Хто холодний?
— Та він.
Сторож побачив, що я тримаю собаку, й нахмурився.
— Звідки ти його взяв?
— З вулиці.
— А навіщо було чужого собаку брати?
— Бездомний він. І лапка зламана.
— Куди ж я його тепер діну? Не треба було нести, може, в нього господар є.
— Нікого в нього немає,— кажу я.— Я всіх питав; якби хто був, то в мороз би з дому не вигнав.
— Може, паршивий який...
— Та ви що? Гляньте, який він чистенький!
Я вдав, що образився, а сам радий, бо коли візьме подивитися, то вже залишить.
Але тут я почув, що хтось іде, і засунув цуценя під куртку.
А сторож тому каже:
— Відійди. Дивись, у тебе всі черевики в снігу.
І прогнав.
Однак усе ще не бере. Каже:
— Вас тут он скільки і кожен почне мені собак з вулиці тягати?