Десь-недесь, ні в царстві, ні в гетьманстві, а просто на волі жили люде.
Не знали грошей, не збірали багацтва, а через те не мали ні заздрощів, ні жадоби.
Не кували зброї, бо не було там ні царів, ні підданців, а всі, як брати рівні.
Не кохалися в науках, бо Мудрість панувала серед того пароду. — Хтож наймудріщий — вибирався за найбільшого і ставав слугою громаді.
Земля була вільна, — не купована, не запродана.
Скільки оком кинути — степ веселий, тирсою вкритий, наче море безкрає, коливається.
Вийде чоловік з села, уподоба собі цілину, виоре поволі, та й кидає зерна.
А недалеко буй-тури ревуть, дикі коні через степи перебігають, на узліссі стрункі кози пасуться.
Так у достатках, серед роскошів природи доживали люде до глибокої старости.
І не мали хвороб.
Так само жили за ними і сусіди їхні.
Але ось прилетіла Бог-зна звідки чутка-вістка, що десь за високими горами, за глибокими ріками, за широкими морями живуть люде не так.
По краю покотивсь смуток, мов туман густкй.
І степ зелений, як воля звабливий, здавався невеселий, і ніжна пісня жайворонка в небесній блакити не чарувала, і соловейко співав докучливо,
Дівчина стала юнакові не люба, дитина матері — не втішна.
Уперше зроду люде занудилися, ходять сумні, робота їм здається важкою.
Якось одного дня, коли весна саме розпустила свої чари, люде почали сходитися до гурту.
Усі мали на мислі: як то живуть десь там за горами, за морями?
І от подумали, порадились і одностайне поклали: послали найрозумніших молодців на всі чотири сторони світу білого: на схід і на захід, на південь і на північ.
І тут же громада обібрала чотирьох братів, легкокрилих, як орлів, і твердо наказала про все довідатись і швидче повертатись до дому.
Курява од копит кінських, а далі тирса висока ту-ж мить сховала їх од очей громади.
Швидко казка кажеться, не так діло робиться.
Чимало часу поминуло, чимало води утікло, а про братів ні чутки, ні звістки, наче безодня їх поглинула.
Спершу виглядали, нудились, а там потроху вже й забувати стали.
Коли це одного дня, як усі були коло роботи, неждано-негадано, страшна блискавка перерізала з краю-до краю все небо, і серед ясного дня вдарив такий грім, що земля захиталася.
Де не взялись на небі чорні хмари, і стило темно, мов осінньої ночі.
Аж знову освітило землю, і люде, тремтячи од страху, побачили, що з чорних хмар вилітає вогняний, трьохголовий змій, на якому сидить чоловік.
Скоро доткнувся змін землі — розсипався порохом.
Коли-ж той порох розвіяло по всьому краю, всі побачили, що на тому місці стоїть перший брат.
І побігли до нього...
Перший брат сказав так:
Ходив я, панове-товариші, по вашій волі, по своїй охоті в далекі краї. Переїздив степи широкі, переходив гори високі, перепливав моря бурхливі, аж прибув у князівство. У князівстві люде живуть не по-вашому: не знають ні роботи важкої, ні клопотів нудних, бо непереможною силою скорили собі сусідні народи, повернули їх на рабів. Саміж тільки порядкують та купаються у роскошах.
Сила ця — зброя.
Ось зараз покажу вам те чудове життя.
Розбив тут червону, як крон, крашанку, і по степу роскинулось велике князівство з селами та городами.
По селах чутно грають музики, весела челядь танцює, співає, бавиться. На степах необмежених косять, жнуть князівські підданці, між ними похожають та порядкують володарі їхні.
У великих палацах пани гуляють, веселяться, регочуться, раби їм до послуг стають, вино заморське наливають...
Далі великі городи: широкими вулицями військо йде, гучно співає, весело корогвами має.
Зброя блищить, обличчя у вояків зухвальством сяють.
З другого боку — війна: рівними лавами насувають воїни з обох таборів: з гаківниць гукають, з гармат гримають, шаблями брязкотять...
Маленькою річкою побігла по землі червона кров, і почувся здалека важкий стогін...
Тут гримнула музика військова, і все зникло...
Ахнула громада з того дива.
Усі загомоніли, загули, закричали з радощів.
Любо всім стало, що так весело живуть там, де панує зброя, і собі захотілося такого ладу.
— Добре, — сказав перший брат, — тільки насамперед треба вам обібрати князя, і щоб йому корилися, а хто не схоче, того він каратиме на смерть.
Тоді громада обібрала першого брата за князя, а він зараз-же запровадив новий лад...
І от по городах стоять сильні фортеці, з них дивляться грізно гармати. По великих косарнях вояки весело співають, по майданах муштруються.
Цілий край повернувся у військовий табор.
Князь у похід вирушає.
Військо гордо виступає, зброя проти сонця виблискує, труби трублять, барабани бють.
Як вихор налетіли на добрих сусідів, — старих порубали, малих кіньми потоптали, а середущих у полон забрали.
Села й ниви спалили.
І став сусідній край руїною.
Де красувалося у затишку щасливе село, де недавно лунала пісня, там коло трупів лиш вовки-сіроманці та ворони-чорнокрильці...
А бранці — вже раби в князівстві: не мають ні волі своєї, ні хати, ні хліба свого, ні батьків, ані дітей — усе належить їхнім володарям-воїнам.
Володарі-ж роскошують...
Забули вже, як і землю святу обробляти, одно-знай різали беззахистних сусідів, забирали собі чимраз більше рабів.
Кінчалася одна різня, починався гучний бенкет, аж поки князь занудиться і знову гукне до зброї.
Можеб і добре так жилося, та прокинулися у людей заздрощі, знайшлися самолюбці, що самі захотіли князювати.
А як князь карав таких на смерть, то вони перекинулися до сусідів, навчили їх робити зброю і воювати.
Там поробилися князями і побудували скрізь фортеці.
І пішов один братній народ на другий, потяглася безперестанна війна.
Сьогодні подужає один князь, — руйнує городи й села, бере рабів. Завтра переміг другий, — забирає рабів.
Уся, колись тиха країна, стала крівавою різницею.
Сусід убиває сусіда, раби жорстоких панів, пани мстивих рабів, а всіх на смерть карає князь.
І всі поробилися рабами тієї великої сили — зброї. У всіх серця стали жорстокі й неспокійні, та ніхто вже не зміг одмінити того страшного ладу, бо всі боялися кари.
І не було світлої днини в тому краї, де запанувала зброя.
Чи довго так велося, чи ні: скоро казка кажеться, не так діло робиться.