Йому не дають договорити. Всі кричать:
— Ну для чого? Ми ж не прийшли до вас наїдатись. Посидимо, поговоримо…
Господар заспокоює. Комусь пропонує сімейний альбом, іншим показує значки, які збирає син. Вам дає колоду карт. Ви тасуєте й помічаєте, як до вас підсовується мордатий тип. У вас до нього одразу ж з'являється неприязнь. Ви почуваєтесь зайвим. Так і є — нахаба взяв карти, які ви поклали собі. Зводитесь і йдете в іншу кімнату. Там, несподівано для себе, помічаєте хлопчика, який забився у куток і сидить, наче ховрашок у нірці.
— Як тебе звати?
— Вова, — відповідає він.
— А чого ти тут?
— Туди, — показує на вітальню, — мама не дозволяє.
— А-а! Ну, нічого… Зі мною можна. Ходімо, розкажеш мені, скільки тобі років, куди ти ходиш.
Хлопчик вам охоче відповідає, але ви все пропускаєте повз вуха, бо раді, що нарешті знайшли й собі заняття — забавлятися з дитиною. Полегшено зітхнувши, сідаєте на диван. У цю мить знову заходить господар. Мило вам осміхається. Ви хочете йому теж зробити приємність і кажете:
— Яке миле дитя!
— Да, да, — згоджується він і гладить Вову по голівці.
— Якщо говорити відверто… Сідайте, будь ласка, — запрошуєте ви господаря. Він сідає. — Так от, якщо говорити відверто, то я досі не уявляв собі, як люди визначають, на кого схожа дитина: на батька, маму, бабу чи діда. А це тепер помітив, що Вова справді, як дві краплі води, схожий на вас.
— На мене? — перепитує господар.
— А ви що, переконані в протилежному?
— Бачите, я… — Господар хоче сказати щось, але ви його вчасно зупиняєте. Думаєте: "Невже й цього разу помилився? Невже він весь у маму? Та ні, не може бути. Такий же капловухий, як батько. Очі балухаті, ніс баклажаном, губи наче варениці. Ну, викапаний батько. Мати ж гарна жіночка".
— І ви стверджуєте, що це не так? — наступаєте на господаря.
— Я нічого не стверджую… Я хочу сказати…
— Та перестаньте. Гляньте на свої й Вовині вуха…
Господар здивовано дивиться.
— Ну що ви скажете?
— М-да! Можливо, якась схожість є.
— Ви це називаєте — "якась схожість"? Цілком ваші вуха, тільки в мініатюрі. А візьміть ніс! Подивіться на його ніс. У кого ще такий ніс, як у цього милого… у-у-у… і славного хлопчика? Тільки у вас і в нього…
Господар починає вовтузитись і, видно, хоче швидше піти від вас.
— Мені моя дружина розповідала про Вову… Мовляв, підеш побачиш, який у Матущаків хлопчик, — вундеркінд. Я у вас вперше й, тільки глянув на Вову, одразу подумав — викапаний ви…
— Пробачте, але це не мій син, — раптом виривається в господаря.
— Не ваш? А чий же в вашій кімнаті син?
— Не знаю. Я спочатку думав, що ваш. Мені навіть здалося…
— Що вам здалося?
— Ну, що навпаки… Ви схожі на нього, а не я.
"Мда! — мдакаєте ви про себе. — Оце ситуація!"
Господар тим часом зводиться й щезає на кухні.
— А де твій тато? — питаєте в хлопчика.
— Он, — показує хлопчик на типа, що забрав у вас карти.
Ви підсідаєте ближче.
— Ну, як? — цікавитесь у типа.
— Карта не йде, хоч убий! Не везе!..
— Зате в коханні повезе, — підбадьорюєте ви.
— І не кажіть… Уже повезло.
— Воно й видно! Син у вас славний! Ваша копія… Розповідав мені, як його звати. Сказав, що йому шість років.
— Це він може… Туз хрестовий… Бито, — каже тип.
— Пробачте, а ви зі своєю давно живете?
— Ви до мене? — питає товстомордий.
— Ну, да…
— П'ять місяців.
— Що? — перепитуєте ви так, ніби проковтнули виделку. — Як же це так? Ви п'ять місяців, а синові шість років?
— Дуже просто… Дама пік… — товстомордий б'є. — Від першого чоловіка синок… Забрав… Нічим було крити… Як бачите, ні в картах, ні в коханні…
Вам на душі стає тоскно. Хоча б швидше до столу. "Ну й жінка, — це ви про свою. — Знову через неї влип. Більше я не піду з нею в гості. Чорта лисого бачитиме вона мене у своїх знайомих…"
У кімнату вбігає ще один шибеник. "Мабуть, оце син господаря, — думаєте ви й пильно вдивляєтесь у його обличчя. — Очі, вуха — ніби його. А втім, хто зна?! Ліпше не зачіпати. А що, як він виявиться сином сусіда?.."
Коли з вами й справді таке трапиться, моя вам порада: не беріть це близько до серця. Так і до інфаркту не далеко. Помилились? Нічого страшного. З ким не буває! Погладьте хлопчину по чубчику і вдайте, що ви ще більше здивовані, ніж хазяїн.
— Ніколи б не подумав, — скажіть йому. — Ви запевняєте, що це син сусіда? Дивно! А він так схожий на вас.
Після цього сідайте до столу і, головне, добре закусуйте.
ПРО ЩО РОЗМОВЛЯТИ З ДРУЖИНОЮ
Тільки для дорослих
Якщо ви спостережливі, то, безперечно, помітили, як у наш час багато парубків. І це незважаючи на те, що вони відбули армію, мають професію, інколи навіть ізольовану квартиру! А от не одружуються. У чому ж причина? А причина, як виявляється, у тому, що більша частина з них не знає, про що розмовляти з майбутньою дружиною. Куди легше з коханою. З нею взагалі можна не вести ніяких розмов. Бо закохані, до відвідування загсу, як достеменно встановлено, розмовами не переобтяжують себе, ніяких сімейних проблем не вирішують, а тільки страждають від кохання, мовчать або зітхають, густо пересипаючи страждання довгими й затяжними поцілунками.
Що таке поцілунок, я вам сказати не можу. Поки що в жодній енциклопедії, словнику, підручнику цей термін не розшифровується. Мабуть, тому, що не піддається опису. Поцілунок, кажуть, треба відчувати. Але перейдемо безпосередньо до нашої теми: "Про що розмовляти з дружиною?" У закоханих, як ми бачимо, справи значно легші. Бо навіть у тому випадку, якщо з них хто й говорить, то їхній словниковий запас дуже мізерний, як у деяких наших поетів-ліриків. Правда, ті й ті вважають, як це не дивно, що для кохання й поезії достатньо таких слів, як "зорі", "небо", "синій вечір", "голубий світанок", "липневі ночі", "бруньки на вербах" і "котики". Наприклад:
— Ти мій котику!
— Ти моя кицюню!
Так, безперечно, за рідкісними винятками, не розмовляють одружені. З їхнього вжитку ці слова щезають разом із поцілунками. Якщо для закоханих і згаданих поетів цих слів більш ніж достатньо, то сімейним людям цього так мало, що їх постійно не покидає думка: "А що, як наступить такий день, коли ми про все переговоримо? Про що ж говорити далі?"