— Вася, ти свиня! Між нами все кінчено. Тобі я цього ніколи не прощу…
Люто кидаєте трубку, хапаєтеся за голову.
— Людоньки, за що така кара! — Лягаєте в ліжко з твердим наміром завтра викликати майстра й відрізати дроти. Вранці почуваєте, що почалася нежить. Підлога таки була холодна.
— Краще був би купив кімнатні доріжки, — думаєте ви й поспішаєте в ощадкасу. Тут, роздратовані, починаєте лаятись у черзі. Комусь кажете, що бачите його вперше, що цей тип, як свиня, вліз без черги, що нахабство — друге щастя, і, нарешті, добиваєтесь до віконця, мило осміхаєтесь касирці, вносите абонементну плату за телефон і думаєте: "Скільки цей паразит уже грошей поїв! А якщо подумати, то яка з нього користь?"
Повертаючись додому, сумними очима дивитесь на телефон-автомат, що висить на розі вашого будинку, намацуєте в кишені дві копійки й дзвоните. До себе додому. Несподівано чуєте рідний голос жінки.
— Це ти?
— Це я.
— А це я.
— Ти звідки?
— З телефону-автомата.
— Я розумію, але звідки, з якого району міста?
— Та звідси, знизу. Біля нашого будинку.
— А-а! — вимовляє протяжно жінка. — Ну, йди їсти. Картоплю підсмажила!..
Все-таки гарна штука телефон. Зручна. З цими думками ви повертаєтесь до себе в кімнату й раптом… дзвінок.
— Алло! Вася! Ти нахал…
Трубка бренькає. Все починається спочатку. Ви намагаєтесь викликати таксі чи набрати номер гарантійної майстерні по ремонту холодильників — там, як завжди, зайнято або ніхто не бере трубку. Ви починаєте відчувати, як до лопаток липне сорочка, знову присягаєтесь, що останній раз дзвоните, нехай вони (хто вони — не відомо) будуть прокляті зі своїм телефоном і його дзвінками. Сусідів запевняєте: до Вапнярки швидше дійти пішки, ніж по телефону додзвонитись. Що він (телефон) вам уже в печінках і отут (показуєте на груди) сидить. Що ви його ненавидите й чого б тільки не дали тому, хто б догадався забрати від вас цей апарат. Але нехай спробує хтось із ваших знайомих заїкнутися чи сказати: "Так перепишіть номер на мене", як ви несподівано накидаєтесь на нього, цікавитеся, за які такі заслуги переписати йому телефон, і розповідаєте йому, з яким трудом ви добилися цього телефону, скільки це вам коштувало нервів і здоров'я! А тут, ні сіло ні впало, переписати сусідові? А якої рації?
— Я три роки в черзі простояв, щосереди відвідував начальника телефонного вузла. Мене там уже знають всі — від секретарки Лори до начальника відділу кадрів Семена Семеновича. А ви кажете: пе-ре-пи-ши телефон. А ви попоходіть, як я. Попоходіть.
Телефон — як в'язка дров: важко нести й жалко кидати. А все тому, що не вміємо правильно користуватися. Справді ж бо, як же користуватися телефоном? Кожному це здається дріб'язковою справою. Насправді ж, хто так думає — той і поняття немає, як дзвонити по телефону. Це особливо впадає в очі, якщо отой спарений чи паралельний телефон стоїть у вашій конторі. Це так званий службовий телефон, який використовується винятково в службових цілях, і лише після закінчення робочого дня ним можна дзвонити, куди вам заманеться.
Службовий телефон нічим не поступається перед домашнім. Різниця лише в тому, що домашній на блокіраторі, має два свої окремі номери, і якщо один слухає, то другий не підслуховує. У службовому телефоні все простіше: один номер на всі апарати (чи, по-науковому, пристрої), й кожен, кому захочеться, може чути, що говорять іншому. І ще одне: якщо домашні телефони переважно білі, сині, бузкові, тобто в якійсь мірі декоративні, то службові, паралельні, винятково чорні й менш елегантні. Вони чомусь нагадують вам вовкодавів або харківську авторучку "Золоте перо".
От саме ці телефони й використовуються винятково в службових цілях, але оскільки й досі ніхто із службовців не знає, як користуватись телефонами, то саме в робочий час усі без винятку дзвонять у своїх домашніх справах та інколи, переважно після роботи, раптом хтось згадує, що він забув подзвонити на цегельний завод чи панчішну фабрику. Дзвонить і дізнається, що там усі давно розійшлися, будуть лише завтра. Залишились тільки прибиральниця в кабінеті директора й охоронник на прохідній.
У робочий час телефон аж нагрівається. Дзвонять усі. Дзвонять у гастрономи, дзвонять до власних модисток, дзвонять перукарям, касиркам стадіону, знайомим продавщицям універмагу, дзвонять у швейні майстерні, Держстрах і телеательє. Дзвонять чоловікам, дзвонять жінкам (переважно не своїм), дзвонять дітям. Дзвонять, дзвонять, дзвонять.
— Маріє Іванівно, вам не здається, що про молоко можна поговорити й дома? — каже Іванна Мар'янівна. — Ви хіба не знаєте, що таке службовий телефон і як ним користуватися?
— Це ви кому кажете? Це ви мені кажете? А ви забули, як півгодини тому дзвонили додому, застерігали чоловіка, щоб не їв борщу, бо він скис…
— Маріє Іванівно, Іванно Мар'янівно, ну, годі вам із вашим молоком та борщами. Ви ж заважаєте людям працювати, — втручається Клара Семенівна.
— А ви, Кларо Семенівно, кращі нас?! Ще де та неділя, а ви в робочий час домовляєтесь з чоловіком про недільний базар, — кидає Марія Іванівна.
— І чи вашому Борі одягти сині колготки чи в клітинку, — підкидає Іванна Мар'янівна.
Хтось відриває руку від арифмометра:
— Я пропоную цей ідіотський телефон винести в коридор…
— Але п'ять хвилин тому ви самі дзвонили чоловікові, бо, бачте, вам захотілося свіжого повітря. Ви ж самі тільки що питали, чи не піти під час обідньої перерви в парк на прогулянку. Вам, значить, можна, а нам ні…
Хтось підняв руку від рахівниці, друкарки зупинили машинки. Здається, ось-ось розколеться небо і вдарить грім. І раптом, наче грибний дощ на голову, — дзвінок. Рятівний телефонний дзвінок.
— Не беріть трубки — це мені, — вигукує один стіл.
— Пробачте, але це мені, — вигукує другий стіл.
— У ці хвилини завжди розмовляю я, — вигукує третій стіл.
Шість, сім, вісім рук (залежно від того, скільки в приміщенні службовців) простягується до чорних злих апаратів, що одночасно гарчать на всіх столах.
— Я ж казала, що це мені, — заспокоює третій стіл усіх таким тоном, ніби в неї (в нього) на лотерею випав велосипед "Орля" чи пилосос "Ракета".