Книга пісень (збірка)

Сторінка 5 з 16

Генріх Гейне

ПІСНЯ ПРО ДУКАТИ
Золоті мої дукати,
Де я маю вас шукати?
Чи між золотавих рибок,
Що в струмку під сонцем грають,
Випливають і пірнають?
Чи між золотавих квітів,
Що у лузі під горою
Мріють, всипані росою?
Чи між золотавих птахів,
Що шугають в білім світі
Там, вгорі, в ясній блакиті?
Чи між злотними зірками,
Що сміються в хороводі
Кожну ніч на небозводі?
Ох, мої дзвінкі дукати,
Ви не в хвилях, не в струмках,
Не в лугах, росою вмиті,
Не шугаєте в блакиті,
Не в ясних ви небесах —
Мій лихвар вас, мов на гріх,
Гріє в пазурах своїх!

РОЗМОВА
В ПАДЕРБОРНСЬКОМУ ЛУЗІ
"Чи ти чуєш відгук пісні,
Контрабаса й скрипки звуки?
То красуні в колі тіснім
Линуть, взявшися за руки".
"Де, скажи-но, ті музики?
Ти в оману впав неначе...
Чую поросячі крики,
Чую рохкання свиняче".
"Чуєш, ріг сурмить завзято?
То стрілець в гаю гуляє.
В травах бавляться ягнята,
Пастушок на флейті грає".
"То не флейта, друже, в полі,
Ані ріг на полонині.
Свинопас іде ІЮВОЛІ;
І жене додому свині".
"Чуєш, пісня забриніла
Ніби хор в красі небесній?
Ангеляток плещуть крила
Славу пісні тій чудесній".
"Ах, твій хор під небесами
І його чарівні співи,—
Пастушата, що з піснями
Гусенят женуть крикливих".
"Чуєш, дальній дзвін лунає
Так велично, так чудово?
Люд побожний поспішає
Слухати господнє слово".
"То не дзвін пливе над нами,
Придивись — бики й корови
Лунко брязкають дзвінками,
У хліви йдучи з діброви".
"Гляньї Хустина має біла
У вечірньому просторі.
То мене чекає мила,
З ніжною журбою в зорі".
"Я, мій друже, бачу просто
Вбогу жінку, бідну Лізу,
Що, спираючись на костур,
Через луг бреде до лісу".
"З фантазера в цьому герці,
Бачу, ти глузуєш, друже.
А чи й те, що маю в серці,
Теж ти висмієш байдуже?"

СОНЕТИ
МОЇЙ МАТЕРІ Б. ГЕЙНЕ
Я звик високо голову держати,
Бо маю честь і мужність без догани;
Хай сам король мені у вічі гляне,—
Не опущу я їх, кохана мати.
Але тобі наважуся сказати:
Хоч дух у мене гордий, нездоланний,
Та біля тебе непокора тане,
Бо звик тебе, святу, я шанувати.
Моя душа подолана твоєю
Високою, прекрасною душею,
І в небеса я лину разом з нею.
І каюсь я за вчинки, що смутили
Твоє високе серце, серце миле,
Що так мене усе життя любило!

ФРЕСКО-СОНЕТИ ХРИСТІАНУ 3.
* * *
Я фіміаму не каджу колоді
Золочений, всередині — пустій;
Не простягну руки людині тій,
Що обкрадає все святе, як злодій.
Повіїній не уклонюся вроді,
Що безсоромність — мов окраса їй;
Кумир в кареті їде золотій,
Та запрягти мене у неї годі.
Я добре знаю: гордий дуб загине,
Але хисткої не зламать тростини,
Що хилить вітер, буря нагина.
Але скажи, на що здалась вона?
За паличку чепурунові стати
Чи порох із одежі вибивати.

Подайте маску — замаскуюсь нині
Під бідаря, щоб пишна та сволота,
Яку скрашають шовк і позолота,
Мене в своїй не числили родині.
Манер і слів дай простих, як людині,
Що їй зрідні обшарпана голота,
Бо почуття і розум неохота
Салонній віддавать балаканині.
Танцюю на німецькім маскараді
З баронами, ченцями, королями,
Не всім знайомий, друг із блазнюками.
Мечем картонним зарубати б раді
Мене пани ці — ба! Лиш маску скину,
Весь набрід розбіжиться за хвилину.

* * *

Ти бачиш, як щодня оті почвари —
Пси в окулярах, кицьки у рум'янах —
Моє ім'я товчуть в плітках поганих
И вигадують мені пекельні кари.
Ти бачиш глум педантів дерев'яних,
І дзенькіт блазнів — баранів з отари,
І змій, що в'ються в серці, мов примари,
І кров мою, що запеклася в ранах.
А ти, подібний до міцної вежі,
Став, мов маяк на дикім узбережжі,
І серце гаванню мені відкрив надійне.
До гавані йдуть кораблі крізь хвилі,
І хоч не всі заходять в неї цілі,
Та хто прибув — у, ній засне спокійно.

Я плакав би, та сил уже нема;
У височінь хотів би я злетіти,—
Немає сил; мов до землі прибитий,
Живу між гадів, світ мені — тюрма.
Кохати я хотів би, та дарма!
Я мрію подихом солодким жити,
Істоту милу ніжністю повити,—
Немає сил, на серце впала тьма.
Я чую, як із серця витікає
Гаряча кров, знемога охопила
Мене всього, і дух мій тихо лине
У царство снів та непрозорих тіней.
Болять, дрижать душі моєї крила,
І мла мене таємно огортає.

СОН І ЖИТТЯ
І сонце буяє, і в серці хміль,
А я не знаю, де діти мій біль.
Надходить ніч, сумний я йду
И розквітлу троянду знаходжу в саду.
Зближаюсь до неї, і гірко мені,
І котяться сльози з очей дрібні
Дивлюсь на троянду — в ній світлий чар,
А з келишка бурхають сяйво і жар.
І я поринаю в безжурний coa,
Мене він долає й бере в полон:
Я дівчину бачу— рожеві уста>
Рожевий серпанок її обгорта.
Дарує вош мені дар дорогий,
ї ось я вже в хатці стою золотій,
В тій хатці яскравий заплівсь хоровод
Танцює веселий маленький народ.
Дванадцять танечників парами мчить,
Сплелися, кружляють, не хочуть спочить;
Завершують коло, та це не кінець
Одразу ж новий починають танець.
І гірко, і сумно музика бринить:
"Назавжди минає найкраща мить!
Життя твоє — сон, і щастя — сон,
І ця хвилина — у сні твоїм сон".
Вже ранок, я знову печальний стою.
Очима шукаю троянду мою,—
О лихо! Не сяйво блискає в ній —
У келишку щулиться жук слизький.
ЛІРИЧНЕ ІНТЕРМЕЦЦО

Як в травні місяці сади
Розвинулися зратщ,
Тоді в моєму серці
Проминулось кохання.
Як в травні місяці в саідах
Зачулось щебетавня,
Я їй своє бажання
Освідчив без вагання.
* * *
Посходили шшінї квіти,
Де сльози посіяв я,
Мої зітхання стали
Піснями солов'я.
Як ти мене любиш,, дівчатко,
Я заквітчаю твій дімг
Щоб завжди співав соловейко
Перед вікном двоїм.
* * *
Троянду і сонце, лілею й голубку
Любив я колись, мов укохану любку.
Тепер не люблю їх'—люблю до загину
Єдину, безвинну дитину, перлину;
Віднині й навіки мені моя любт —
Троянда і сонце, лілея й голубка.
*. * *
Як я в очей твоїх блакить
Погляну — біль зникає вмить;
А як тебе цілую я,
Вертається снага моя.
Як до грудей тулюсь твоїх,
Небесних заживаю втіх;
А скажеш: "Я тебе люблю!" —
Тоді я гірко сльози ллю.
Твоє обличчя чарівне
У сні тривожило мене.
Воно і ніжне, й молоде,
Та вже бліде, таке бліде!
Уста ще повні щастя вщерть,
Але їх скоро вип'є смерть.
Погасне промінь неба в них,
В отих ясних очах святих.