ПІВНІЧНЕ МОРЕ
ПЕРШИЙ ЦИКЛ
Коронування
Ви пісні! Ви хороші пісні мої!
Вставайте! Вставайте! Озбройтесь!
В сурми сурміть.
На щиті підніміть
Це дівча молоде,
Що серцем моїм володіти буде,
Мов королева.
Слава тобі, молода королево!
Із сонця вгорі
Зриваю я золото променів сяйних
І сплітаю ясну діадему
Для твого чарівного чола.
Од сповитих синім шовком небес,
Звідки сяють вночі самоцвіти,
Я відкрию коштовний шматок
І накину його, мов порфіру,
На твої королівські плечі.
Я дам тобі придворний почет
З бундючно-дзвінких сонетів,
Гордих терцин і ввічливих стансів;
Кур'єром в тебе буде мій дотеп,
Придворним блазнем —г— моя фантазія,
Герольдом зі сміхом крізь сльози в гербі,
Служити буде мій гумор.
А сам я, моя кололево,
Стаю на коліна перед тобою
І побожно ,на червоній оксамитній подушці
Передаю тобі
Оту крихітку розуму,
Що з ласки своєї лишила мені
Твоя попередниця на троні.
Сутінки
На безлюднім березі моря
Сидів я самотній, з печальними думами,
і9&
Сонце схилялося й слало
Смуги огнисті на воду,
І білі далекі хвилі,
Гонимі прибоєм,
Пінились, билися ближче та ближче.
Шурхіт таємний, і шепіт, і свист,
І сміх, і зітхання, і шелест,
Таємний мотив колисковоїнісні...
Мені здалося, ніби чую забуті саги,
Милі казки старовинні,
Що я їх колись ще хлопчиськом
Чув від сусідських дітей,
Коли ми вечором влітку
На кам'яних східцях ґаночка
Сиділи в тихій розмові;
Бились маленькі дитячі серця,
Горіла цікавість у очах.
В цю ж годину дівчата в домі
Біля духмяного цвіту в вазонах,
Біля вікна, сиділи,
І їхні рум'яні личка
Сміялись, осяяні місячним світлом.
Захід сонця
Вогнисто-червоне сонце зникає
В шумливім, в далекім
Сіро-сріблястім морі.
Легенькі хмарки, мов рожеве видіння,
Линуть услід йому; а насупроти
З похмурих осінніх хмарин мерехтливих
Сумним і смертельно блідим обличчям
Дивиться місяць; а в небі за ним,
Неначе іскорки світла,
В далях туманних блимають зорі.
Сяяло в небі колись
Вірне подружжя:
Бог — Сонце й богиня — Селена,
А навкруг золотились зірки,
їхні маленькі безгрішні діти.
Та язики зашипіли отруйні —
І розлучилося у ворожнечі
Щире подружжя — Сонце й Селена.
Тепер удень у самотній пишноті
Підводиться в небі Сонце, як бої?,
Звеличене в пісні, прославлене здавна
Від гордих, багатих людей.
А темної, ночі
В небі блукав богиня Селена,
Мати нещасна,,
З посиротілими дітьми — зірками,
СЯЮЧИ СУМНО І ТИХОу
І дівчата закохані, й мрійні поети
Присвячують їй свої співи і сльози.
Богиня Селена серцем ласкавим
Ще й досі кохає красеня мужа.
Вечором тихим, тремтлива й бліда,
Стежить вона крізь прозорі хмарини
Поглядом журним,г— куди він зникає.
Може б, хотіла сказати: "Вернися!
Діти кличуть тебе!"
А впертий бог Сонце,
Дружину побачивши, почервоніє
Подвійним рум'янцем
Від гніву і болю
І, невблаганний, іде з небосхилу
На ліжко вдовецьке холодне.
Отак-то безжальна і люта злоба
Принесла горе, нещастя і муку
Навіть вічним богам.
І бідні боги вгорі в небесах
Блукають у горі
Шляхом безутішним.
їм смерті немає,,
І тягнуть вони за собою
Своє променисте горе.
Але я, звичайна людина,,
Щаслива від того, що смертна,
Не нарікаю на долю.
Признання
В присмерку одірийшов вечір,
Ще шаленіше шумшїірибій,
Я ж бо сидів і давшеся
На бішш тт&щ, шя.лі%
І мої груди здіймались, як море,
Гмене охопила ґл(юбока журба,
Журба з& тобою, люба, жордіиа.
Образ твій світлий ношу й в <собї.
Всюди він кличе мене,
Всюди й повсюди —
І в вітровім шумі, і в клекоті моря,
І в тяжкім зітханні моїх грудей.
Очеретинкою пишу на піску:
"Агнесо, кохаю тебе!"
Хвиліж— розліючанї залили
Ніжте слово признання
И зітерли його.
Крихкий очереігку, зрйдлШзий —піску,
Хвилі текучі,— більш вам не вірю!
Небо темнішає*— і сер-це налає,
Міцною рукою з норвезьких лісів
Я вириваю найвищу ялину,
Вмочаю її
У пащеку Етни
І цим велетенським пером огняним
Пишу на небесній стелі:
"Агнесо, кохаю тебе!"
Щоночі в небі від,.того часу
Палатиме вічно вогнистий напис,
І всі покоління прийдешні
Читатимуть радо небесні слова:
"Агнесо, кохаю тебе]"
Уночі в каюті
До блакиті в чистім небі,
Де барвисто сяють зорі,
Я припав би поцілунком,
Щоб, припавши, буйно плакать.
Зорі ті — то милі очі,
Що блищать, горять здалеку
І вітають дружньо-щиро
З голубого небозводу.
І до того небозводу,
До зірок — очей коханих —
Молитовно зводжу руки,
І прошу, й молю без краю:
"Любі очі, милі зорі!
Дайте ви душі блаженство,
Дайте вмерти! Дайте злитись
З вами, любі, з вашим небом!"
Із очей небесних іскри
Грають золотом і ллються,
Серце шириться без краю,
Вщерть наповнене коханням.
0 небесні очі! Плачте,
В моє серце лийте сльози,
Щоб тими слізьми-зірками
Переповнить моє серце.
Заколисаний на хвилі
1 замріяний думками,
Я один лежу в каюті,
Сам на ліжкові в куточку.
Крізь відкритий люк я бачу
В небесах зірки блискучі,
Мов солодкі оченята
У коханої моєї.
Ті ласкаві оченята,
Мовби ватра наді мною,
Миготять, мене вітають
З голубої стелі неба.
В ту високу стелю неба
Я вдивляюся, щасливий,
Доки біла мла туману
Не закриє любі очі.
У дерев'яну стіну корабля,
Біля якої лежу я, мрійливий,
Б'ються хвилі, шалені хвилі.
Вони шумлять і шепочуть
Мені таємниче на вухо:
"Безумний ти, хлопче!
Руки короткі, а небо — далеке,
Зірки ж в небесах,
Мов прибиті гвіздками.
Даремні бажання, даремні зітхання!
Найкраще для тебе було б заснути".