КНИГА ПІСЕНЬ
ПЕРЕДМОВА
ДО ТРЕТЬОГО ВИДАННЯ
Це він, казковий давній лісі
Як пахнуть липи розквітлії
Незнані чари я ловлю
У місячному світлі.
Я йду вперед — у вишині
Лунають дивні звуки:
То — соловейко про любов
І про любовні муки.
Любовні муки, і любов,
І сміх, і сльози в співі.
Дзвенить він так сумно і радісно так,
Що сни пригадав я щасливі.
Вперед я йшов — і постеріг
Полявину широку.
Стрімчастий замок між дерев
Одкривсь моєму оку.
Зачинені вікна, навкруги
Лягло мовчання хмуре,
Немовби тихо влетіла смерть
У ці безлюдні мури.
Лежав супроти брами сфінкс,
Мов суміш проміння і ночі.
Він тілом, лапами — як лев,
А груди й вид — жіночі.
Прекрасна жінка! Зір блідий
Полум'янів жагою.
Уста всміхалися? німії
Усмішкою чудною.
А соловей дзвенить* дзвенить.,
Немає серцю впинуї
І я в; поцілунку до сфінкса припав.
Хоч знав* щ що загину.
Камінні п^рса ожили,.
Обличчя запалало,
Уста мармурові пристрасть мою
З жадобою впивали.
Всю душу випили, б мені,
Шаліючи в нестямі І
І раптом в тіло вп'явся лев
Безжалісними пазурами.
О муки солодкі і радісний біль*
Страждання, як. щастям безкр&єі
Палкі поцілунки горяяь на, губах,
А тіло — у кігтях конає.
Співав соловей:, сО дивний сфінксі
Кохання І Чому ти одвіку
Вплітаєш серця, смертельний біль
В дари свої без ліку!
О дивний сфінксе! Розв'яжи
Оце питання прокляте!
Багато тисяча літ його
Не міг я розгадати!"
СТРАЖДАННЯ ЮНОСТІ
СНОВИДІННЯ
* * *
Про шал кохання снив-я а давшіну,
Про ніжні квіти й кучері чудові,
Про поцілунки при гіркій розмові
І дум сумних мелодію смутну.
Давно зав'яли мрії, й разом з ними
Найкращих снів моїх розвіявсь ;чарІ
Зостався тільки той нестримний жар,
Що я вливав колись у ніжні рими.
0 безпритульна пісне! Линь же й ти,
Шукай, знайди ті сни несамовиті
1 перед ними похилились в привіті,
Коли ти тільки зможеш Тх знайти.
* * *
Видіння дивне і жахне
Злякало уві сні мене.
І досі ще той сон лихий
В душі не відбринів моїй.
Здавалося мені, я йду,
Веселий, в світлому саду,—
Буяло все й цвіло навкіл,
ї я радів, був повний сил.
Співали пташки голосні
Про щастя і любов пісні,
І сонце золоте з-під хмар
Вбирало землю в блиск і в жар.
Від ніжних квітів, свіжих тряй
Духмяний легіт повівав.
Все мерехтіло, все цвіло
Й свої скарби мені несло.
Квітучий край, казкова мить!
По мармуру струмок біжить,—
Красуня там, на бережку,
Полоще полотно в струмку.
Була уся її краса —
І золота важка коса,
І ніжні очі неземні
Такі чужі й близькі мені.
Красуня квапиться й співа,
Чудний мотив, чудні слова:
"Ринь, водичко, хлюпай, грай —
Полотно моє змивай".
Наблизився до неї я
Й прошепотів: "Красо моя!
Скажи мерщій, кому воно,
Це сніжно-біле полотно?"
Вона озвалась: "Зрозумій —
Це полотно на саван твій".
Я ледве те почути встиг,
Як все спливло з очей моїх.
Вже я у дикому гаю,
Мов зачаклований, стою;
В деревах чути вітру шум,—
Мовчу, дивуюсь, повний дум.
Глуха луна гуде навкруг,
Сокири чути дальній стук,—
Крізь хащі швидко з побіг
І вибивсь на ясний моріг.
На килимі зелених трав
Старий могутній дуб стояв;
Під ним з сокирою вона,
Моя красуня чарівна.
Удар лягає на удар,
Сокира блискає, мов жар,
"Ще удар! Блим та блись!
Скриню ми зробить взялись!"
Наблизився до неї я
РТ прошепотів: ^"Красо моя!
Задля якої це мети, *
Кому майструєш скриню ти?"
Вона озвалась: "Линуть дні!
Ти відпочинеш в цій труні".
Я ледь її почути встиг,
Як все спливло з очей моїх.
І я побачив — сірий луг
Холодний простягавсь навкруг,
І що зо мною — я не знав,
І темний жах мій не минав.
В тумані далі я пішов —
Здаля щось забіліло знов.
Підбіг і зупинився я —
Це знов вона, краса мояі
Бліда й сумна, стоїть вона
І землю лезом розтина.
Не бачив я за всі часи
Такої грізної краси І
Красуня квапиться й співа,
Чудний мотив, чудні слова:
"Рий, рискалю, цей щирець,
Ширше, глибше — і кінець".
Наблизився до неї я
И прошепотів: "Красо моя!
Якого прагнеш ти кінця?
Навіщо*яма тут оця?"
Вона озвалася в журбі:
"Могилу рию я тобі!"
Лиш це промовила вона —
Земна розверзлась глибина.
Коли я в яму зазирнув,
Холодний дрож мене струснув;
В могильну тьму, у ніч страшну
Я впав — і пробудивсь від сну.
* * *
Недавно в сні я бачив ліліпута
Прилизаного, в чистому вбранні.
Він виголошував слова гучні,
Зухвалі й небезпечні, як отрута.
Душа назовні, наче злотом кута,
Зсередини ж була вона в багні.
Він мало в горло не вчепивсь мені —*
Нікчема, звісно, жалюгідна й лютаї
— Ти хочеш знати, що воно за гном?
Спитався той, хто володіє сном,
І чародійне показав свічадо.
В нім бачу я подружжя молоде —
Мою любов із церкви гном веде.
— Амінь! АміньІ — чорти співають радо.
* * *
Лишивши моєї володарки дім,
Блукав я у парі з безумством своїм,
І тільки на цвинтар ступив у пітьмі,
Мене привітали могили німі.
Ось місячний промінь тремтливо упав
На камінь, під котрим музика спав.
"Мій брате!" — я голос почув з глибини,
І враз підвелася примара з труни.
То був музикант — у нічній темноті
З'явивсь він і сів на могильній плиті,
По струнах цитри своєї провів —
І глухо розлігся хрипкий його спів:
"Чи ви забули, як колись
Пісні, немов огонь, лились
І пропікали груди?
Це ангел раєм величав,
Це дідько пеклом називав,
Це звуть коханням люди!"
І ледве ущух останній звук,
Розверзлись могили під стук І грюк,
І привиди раптом з могил дідвелись,
І хором навколо музики сплелись:
"О любов, твоя це сила
Очі нам усім склепила!
Ліжком стала нам могила —
Нащо ж ти нас розбудила?"