Я прийшла до чоловіка
На могилу жалібну:
Дай, мовляв, солодким медом
Свого князя пом’яну.
З вами, любі деревляни,
Боротьби я не веду, —
Пом’яну я чоловіка,
Справлю тризну і піду.
Пом’яніть і ви… Забудьте
Те, що вже давно пройшло:
Є для вас і мед пахучий,
І густе, як кров, вино".
Вірять Ользі деревляни,
На могилу князя йдуть.
Разом князя поминають,
Разом мед і вина п’ють.
Попили, лягли спочити,
А княгиня знак дала
І над Ігоря труною
Рахунки свої звела…
І в похід рушає далі,
Все мечем рубає впень,
Ціле літо облягає
Непокірний Коростень.
Таж погляньте, всі скорились,
Всі вже платять дань мені
І спокійно орють ниви…
Непокірні ви одні.
Але я так мало хочу,
Неподолані борці:
По три голуби від хати
Та по три ще горобці".
І зраділи деревляни,
Всі розбіглись і в міщки
По лісах, лугах і стріхах
Ловлять весело пташки.
Ольга ж вугілля гаряче
Кожній птащці до хвоста
Прив’язала і пустила…
Загорілися міста…
Коростень в огні палає,
Галас, крик, переполох…
Все тікає… Військо Ольги
Перебило багатьох.
Та як виконала Ольга
Помсти лютий заповіт,
Стала думати про Бога,
Про таємний божий світ.
Про велику, вічну правду,
Про прощення, про любов,
Стала думати про Того,
Хто пролив за людство кров.
І не помста дика, люта,
Не кривавих дум рої,
А безмежне милосердя
Душу сповнило її.
І без Його мудра Ольга
Більше жити не змогла…
І у грецькім Царгороді
Християнство прийняла.
СВЯТОСЛАВ
Ніч майова, українська,
Світло місячне тремтить…
Все заснуло. Тільки Ольга
Над колискою не спить.
Над дитиною схилилась,
Сон рожевий зовучи:
"Спи, мій сину, спи, маленький,
Треба спати уночі.
Сплять давно уже хозари,
Печеніги сплять в степах.
Всі заснули… Спи, мій сину,
В золотих дитячих снах.
Та яким же неслухняним
Народився мій синок!
Ні сповивачів не любить,
Ні шовкових пелюшок.
Знову рученьки згинає —
Наче стримує коня…
Спи, моє мале зернятко,
Спи, пташинонька моя!
Знов схопився! Щось приснилось?!
Оченята аж горять!
Правда — щось страшне приснилось?!
Спи: давно всі діти сплять.
Соне, соне срібнокрилий,
Не жахай страхами ти,
А на віченьки дитячі
Тихим янголом злети,
Поведи його за руку
На заквітчані степи…
Знов прокинувсь!.. Святославе!
Заспокойся, тихо спи…"
Ллється місячне проміння,
Над землею ніч летить.
Все заснуло, тільки Ольга
Над колискою не спить.
ДИТИНСТВО СВЯТОСЛАВА
Тихо лине рік за роком,
Підростає Святослав,
Вже він має лук і стріли,
Вже й меча собі придбав.
З лопухами він воює,
Тяжко нищить будяки,
Горобці його бояться
І жахаються шпаки.
Й свойому товаристві
Він давно за ватажка,
Хай хто-небудь не поцілить
В саму шию будяка, —
Одбере меча і лука
І не візьме на війну:
Хай, мовляв, ще дома вчиться
Боронити сторону.
Прибіжить на стайню часом,
На коня — і в степ летить,
Не натішиться вояцтво, —
Серце матері тремтить.
ЮНАЦТВО СВЯТОСЛАВА
Непомітно линуть роки
Серед ігрищ і забав,
Непомітно в товаристві
Виростав і Святослав.
Ось і парубком стає він,
Кремезний, міцний, як дуб,
Сині очі, чорні брови,
Над чолом козацький чуб.
Скрізь і завжди він з вояцтвом,
Разом всі їдять і п’ють.
Сплять — вкриваються вітрами,
Сідла в голови кладуть.
Не беруть в похід з собою
Ні майна, ні казанів:
Є цього добра багато
І в сусідів-ворогів.
А в боях, кривавих січах
Всюди перший Святослав,
Першим він ставав до бою
І останнім бій кінчав.
Був він чесний, справжній лицар.
І коли на бій ішов,
Посилав гінців, щоб ворог
До змагання був готов.
Посилав гінців сказати —
Скільки в його війська єсть
І що буде до останку
Боронити волю й честь.
І здобув він скрізь пошану:
І в чужих, і у своїх…
І боялись Святослава
Грек, хозарин й печеніг.
ПОХІД НА ХОЗАР
Над Каспійським буйним морем,
Понад Волгою в степах
Здавна жив народ хозарський
В побудованих містах.
Торгував усяким крамом,
Вів з сусідами війну
І давно вже задивлявся
Він на нашу сторону.
"За хозарами не встигнеш!
Бо пройдисвіти оці
Все забрали в свої руки", —
Наші гнівались купці.
Довго, довго придивлявся
До торгівлі Святослав
І в метких купцях-хозарах
Ворогів своїх пізнав.
І сказав: "Іду на вас я,
Приготуйтесь до боїв!"
Сам же військо він збирає
І веде на ворогів.
Розбиває їх твердиню —
Білу Вежу на Дону —
І мечем руйнує Ітіль —
їх столицю головну.
Розганяє їх по світу,
Наче вітер зграї хмар,
І з того часу держави
Не було вже у хозар.
І з того часу наш ворог
Приймаком в чужинця жив…
Так колись ма рахувались
З тим, хто кривду нам робив.
ВІЙНА З БОЛГАРАМИ
Повертається з походу
І рідний Київ Святослав —
Скільки здобичі привіз він
І невольників забрав!
Криком всі його стрівають,
Квіти кидають йому:
"Слава, слава Святославу,
Слава лицарству всьому!"
Та не довго забавлявся
Після бою Святослав.
Рано вдосвіта вставав він
І опівночі лягав.
І коли в своїй державі
Він тривалий лад завів,
Він до матері звернувся:
"Мати, син твій відпочив,
Хоче син твій Україні
Щастя й долю принести.
Не розгнівайся на його
І в новий похід пусти.
Мед несе Дунай широкий,
Дно Дунаю — золоте,
А на березі, як квітка,
Переяславець цвіте.
Греки злото шлють до його,
Угри — коней табуни,
Чехи й ляхи сріблом, крамом
Навантажують човни.
Там я, мати, ставши паном,
Не боятимусь біди…"
І замислилась княгиня,
І сказала: "Що ж, іди!.."