І Берладник — на престолі.
В повній зброї вояки.
Зачинилися ворота,
І замкнулися замки.
І облога почалася,
Почались страшні бої…
Відбивається Берладник,
Сам веде полки свої.
Але раз загнавсь далеко,
Опинився у кліщах,
Ледве вискочив із лиха,
Ледве спасся у лісах.
Піддались тоді бояри…
Володимирко вступив
І суворо, по закону
Винуватих осудив.
І спокійно княжив далі,
А Берладник кинув край
І подавсь в степи широкі
Десь на південь, на Дунай.
Там зібрав хоробре військо
І пішов із ним гулять…
В його князівстві повстали
Малий Галич і Берладь.
ЯРОСЛАВ ОСМОМИСЛ
Володимирко поволі
Тихо-мирно вік дожив
І на княжому престолі
Ярослава залишив.
Це був князь палкий, відважний,
Незрівнянний у бою,
Наче рвався він покласти
Першим голову свою.
І коли він з Ізяславом,
З князем київським зійшовсь,
Першим кинувся з мечем він,
Всіх попереду боровсь.
І бояри зупиняли:
"Ярославе, князю, стій:
Хто тебе, орла, заступить
У державі жалібній?!
Краще стань від виру збоку
І дивися на полки —
Як для тебе слави й честі
Здобувають вояки".
Ярослав бояр не слухав
І вперед відважно біг
І відвагою своєю
Ізяслава переміг.
Не спочив він після бою:
На державу угри йшли
І для нападу поляки
На кордоні вже були.
Але й тут хоробре військо
Розбиває ворогів
І іде в степи на південь
До Дунайських берегів.
Ростиславича Івана
Ярослав ущент розбив
І до власної держави
Малий Галич прилучив.
І держава буйним морем
Розлилася навкруги,
Половецький степ вмиває,
Б’є в дунайські береги.
"Вісім змислів князь наш має", —
Говорили вояки
І прозвали Ярослава
Осмомислом на віки.
І співець співав про його:
"Гей, ти високо злетів
І на батьківськім престолі,
Вкритий славою, засів.
Військом ти підпер Карпати,
Шлях мадярам заступив
І Дунаєві ворота
Кораблями зачинив.
Князю, Київські ворота
Одчиняєш ти ключем,
Стріли кидаєш в султанів
І рубаєш їх мечем.
Так стріляй же їх, поганих,
Кидай стріли в їх степи
І за Ігореві рани
Слізьми, кров’ю окропи".
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Після смерті Осмомисла
Володимир князем став,
Все, що здідив, споневірив,
Все розтратив, змарнував.
І взяли мадяри Галич
(Хоч народ завзято бивсь),
І угорський королевич
Князем галицьким зробивсь.
РОМАН
На Волині в час той княжив
Син Мстислава — князь Роман,
Ворог злий бояр нікчемних,
Друг селянства і міщан.
Бив він половців нещадно
І в полон живих не брав.
Про Романа склалась пісня,
Сам народ ту пісню склав.
В пісні тій Роман був рівний
Турам, левам і орлам…
Вороги дітей лякали:
"Цить! Романові віддам!"
До Романа йдуть бояри,
Віддають йому престіл…
"Ой, не буду їсти меду,
Доки сих не знищу бджіл".
І коли меча бояри
На Романа підняли,
Володимирка згадав він,
Щоб слухняними були.
Не боявся він нікого
І підмоги не шукав.
Раз до його папа римський
Посланців своїх прислав:
"Інокентій, папа римський,
Привітання шле тобі,
Обіцяє тобі в поміч
Меч Петровий в боротьбі".
Вийняв князь свій меч і каже:
"Передайте й мій уклін
І спитайте свого папу:
Чи такого має він?
Поки я меча не стратив
І тримаю у руці,
Ним я й буду добувати!..
Йдіть здорові, посланці".
І народом мудро правив,
І державу збільшив князь,
Бо Волинь з Галичиною
В одно князівство злилась.
Вояком Роман родився –
На війні він і поляг:
Під Завихвистом на Віслі
Заколов його поляк.
ДАНИЛО І ВАСИЛЬКО
Залишив Роман княгиню
І маленьких двох синів.
На Волинь втекла княгиня
Від боярських ланцюгів.
Але й тут знайшли бояри.
Небезпека все росте:
"Володимир цілий знищим,
Як дітей не віддасте!"
І вночі княгиня потай
Йде, схвильована, з палат…
Серце б’ється: може, зрада,
Може, десь чатує кат.
Йдуть. Маленького Данила
Взяв боярин Мирослав,
Василька держала ненька,
Піп княгині помагав.
Ось і мури… двері… коні…
По дорозі загули,
А за тиждень через Польщу
Вже в Угорщині були.
ПІД БОЯРАМИ І УГРАМИ
Дітям Ігоря недовго
Княжить в Галичі прийшлось:
Двох із них бояри вбили,
Одному втекти вдалось.
Не було князів. Бояри
Владу всю взяли до рук,
І престіл зайняв Кормильчин,
Проводир бояр і друг.
Та і він недовго правив:
Угри з ляхами давно
Задивлялися на Галич
І співали уодно.
Хто ж країну обороне?!
Спить давно в труні Роман…
І престіл мадяр займає
Королевич Кольоман.
Угри правили жорстоко:
Злі були на нас давно.
Забирали хліб, худобу,
Грабували все майно.
По усім краю невільнім
Стогін, крик і плач іде,
І народ, як сонця з неба,
Повороту князя жде.
КОРОЛЬ ДАНИЛО
Горе учить, кажуть люди,
Доки горя не уб’єш.
І Василька, і Данила
Научило горе теж.
І вони навчились добре
І сидіти на коні,
І терпіти у походах,
І боротись на війні.
І обидва зрозуміли:
Досягає той, хто йде,
Хто бере усе, що треба,
А не ласки з неба жде.
І вони, Волинь забравши,
Поділились, як брати,
І мети — здобути Галич —
Спільно хочуть досягти.
І Данило з дужим військом
Двічі угрів проганяв,
Двічі він боровсь за Галич
І на третій раз узяв.
І на батьківськім престолі
В ріднім Галичі він сів…
Весь народ вітав Данила,
Весь народ його хотів.
Князь вперед веде державу,
Князь заводить знову лад,
Та татари відкидають
На віки її назад.
Зруйнувавши Київ, лізе
Татарва в Галичину,
І за поміччю Данило
Йде в угорську сторону.
І вертає вже додому
І стріває втікачів:
"Князю, князю! Бідний Галич
Вже в руках у ворогів.