Аж тут із села подруги йдуть до неї.
— Олю, Олечко, ходи з нами зілля збирати на Купала.37
— Зілля на Купала? Ах, правда; треба йти!
Швидко зібралася. Пішли. Весело. Забула Оля про сон. Пісень співають купальських. Бо то вечір Купала святкуватимуть, багаття палити, танки купальські виводити.
________________________________________
[37] Купало — це в наших поганських предків буг бог сонця та животворного тепла. Свято Купала обходили в часі найбільшої сили сонця з вечора 23 на 24 червня, отже напередодні св. Івана Хрестителя.
А в лісі так гарно, на полянках стільки квіток! Аж за очі хапають, а пахощі які!..
Дівчата збирають зілля, саме купальське... Уже кожна має повний оберемок. Тоді стали плести віночки. Треба ж буде ввечорі на воду пускати, своєї долі питати. Кожна сплела собі віночок і, щоб не попсувався, на голову позакладали...
Гарно дівчатам у віночках. Мов русалки тії, пливуть високою квітчастою травою та проміж зелені кущі ліщини й калини червоної. А вже з усіх найкраща таки Ольга перевізниківна. Дівчата так і звуть її княгинею своєю.
— Чуєте, дівчатка, — каже котрась, — хтось у ріг трубить...
— А справді! — кажуть дівчата...
Дівчата позривалися з місць, наслухують... А голос щораз голосніше чути...
— До нас наближається голос, — каже Ольга.
— Це по тебе, Олю, княгине наша, князь їде колісницею38
________________________________________[38] Колісниця — віз на двох колесах.
золотою, — каже жартом, із сміхом дзвінким, чорнява Калина.
В Ольги біле личко залилося соромливим румянцем:
— Чи ця збиточниця вгадує мої сни, мрії мої? — подумала, а голосно сказала:
— То мабуть, по тебе їде, Калино, бо ти багата. Твій батько
________________________________________
[39] Кметь — княжий дружинник, ли-цар, вільний, визначний громадянин.
кметь,39 а мій що, — бідний перевізник.
— Е, що там багатство! Судженого конем не об'їдеш, долі не минеш! — сказала інша. — Тобі, Олю, княгинею бути...
— А так, а так! — засміялися дзвінким реготом дівчата...
— Також щось вигадали! — боронилася Оля...
Так розмовляли дівчата та не стямилися, як із-за куща лицар виїхав на сивому коні, увесь у зброї золотистій. Побачив дівчат і простісінько до них їде... Дівчата, як побачили його, аж жахнули враз із дива дивного, а потім тікати хотіли.
Та лицар спинив їх:
— Не тікайте, дівчатка, я ж не вовк! Краще покажіть мені дорогу в оселю яку, де міг би я заночувати з дружиною моєю...
— Там за лісом, за рікою село, — сказала Оля.
— Гаразд! Попровадьте ж нас, дівчата, — сказав інший лицар, бо тимчасом більше лицарів виїхало на поляну.
І пустилися дівчата з зіллям купальським наперед, а лицарі за ними...
Незабаром і над річкою стали... Річка була широка та глибока.
— Що це за ріка? — питає той лицар, що перший побачив дівчат.
— Річка Велика, — відповіла Ольга.
— Треба нам на другий бік перевезтися. Хто тут перевізник?
— Мій батько, — відповіла Ольга. — Та він тепер недужий, то я сама перевезу вас.
— Ти, кралечко, сама?! Гаразд, гарну перевізницю матиму! — сказав лицар, що, як видно було з поведінки з ним інших лицарів, був старший між ними. Лицарі князем звали його...
І князь перший скочив у човен.
— Перевези першого мене! — сказав до Ольги.
— Добре, княже! — відповіла сміливо Ольга, передала подругам зілля, взяла весло в руки й увійшла в човен...
Вона веслує, а князь від неї очей не відірве. Розмову з нею завів, а наприкінці каже:
— Гарна й мудра ти дівчина! Заведи мене до хати твоїх батьків, я в вас ночуватиму.
Як усі перевезлися й пустилися в село, каже чорнява Калина до подруг:
— А що, не казала я, що це князь по Олю приїхав...
Оля не чула цього, бо повела князя до хати батьків своїх...
Князь мав їхати на другий день, та не поїхав... Ввечорі взяв участь у купальських ігрищах.
Увесь тиждень сидів у батьків Ольжиних, а вкінці сказав:
— Батьку, ненько, дайте мені вашу Ольгу за жінку! Уже знаете, хто я? Я київський князь — Ігор.
А старий Мирослав каже:
— Не сподівався й не мріяв я, княже, про таке щастя для нашої Олечки. Та коли, така воля Божа та твоя, ласкавий і могутній княже, то віддамо тобі її. Бери її, Олю нашу, та зроби її щасливою.
А мати плакала слізьми радости.
Так Ольга перевізниківна стала жінкою Ігоря, великого князя київського.
ЗАКОН КРИВАВОЇ ПОМСТИ
Сумні, дуже сумні вертались Ігореві дружинники в Київ без князя.
Сумні стали перед княгинею Ольгою:
— Княгине, ти вже вдовиця! — сказав аж по хвилині Стемид.
— Що, як?! — скрикнула княгиня й під наглим ударом страшної вістки впала зомліла на руки придворних жінок.
Сумні стояли дружинники, не знаючи, що їм діяти. А жінки заходилися біля княгині, привести її до памяті старалися. Княтиня розплющила очі й звернула їх на безрадних дружинників.
— Оповідайте все! — сказала по хвилині.
— Та може тепер недобре, може трохи пізніше? — процідив Стемид.
— Ні, ні, тепер, зараз! Мені вже легше, я все видержу, — сказала княгиня, на ослоні сідаючи.
І Стемид оповів усе, як було, як князь остався сам ще раз стягати полюддя для себе з деревлян, як деревляни повстали проти князя Ігоря, як зловили його, як жорстоко покарали.
Княгиня слухала, здавалося, спокійно, та з затисненими губами.
Коли Стемид скінчив оповідати, кормилець60
________________________________________
[60] Кормилець — високий урядовець, що займався вихованням княжих дітей, виховник, опікун.
[61] Ладо — муж, чоловік, милий. Слово це часто приходить у приспівах до веснянок: "Ой, ладо, ладо!", "Ой, дід ладо!" тощо. Поганські наші предки вірили в бога Лада й у богиню Ладу. Ладо був богом щастя, родинного ладу й весілля. Лада богинею любови, краси й усякого гаразду.
Асмуд узяв княженка Святослава за рученьку, привів його перед княгиню й так сказав:
— Княгине, ти мусиш зробити так, як вимагає стародавній закон — закон кривавої помсти. Кров князя Ігоря, твого чоловіка й великого князя київського, кличе до тебе: "Жінко моя, помстись на деревлянах за смерть лада61 твого, а ні, то дух мій на цьому світі тобі спокою не дасть!" І цей син твій малий, сирота Святослав, кличе до тебе: "Нене, помстись за смерть батька, а то я тебе за матір не признаватиму!"