Але відмовлятись від влади в цю мить у нього немає змоги. Нині він володар Княжої Гори, Києва і Країни Руси. На мить, на одну солодку, щасливу, хмільну мить він є володарем!.. Він, син простолюдина, котрий ціле життя терся побіля владців, служив їм в усьому вірно й мовчки, котрий своїми догідливими вчинками домігся і багатств, і слави... і кохання володарки Гори... і її любови, гордої княгині Ольги. О, він знає, як вона колись знемагала від того почуття до нього!.. А він відмовив їй в усьому. І собі — також. І все задля цієї миті, коли влада сама упала йому до рук. Ні, він не відмовиться від керма!
— Я йду в твої палати, княгине! — він радісно переступив поріг відчинених дверей. Ольга і її покоївки посторонились, дали йому дорогу. Він пірнув у сутінь високих світлиць.
— От і добре,— сказала Ольга.— Ходімо, Сміляно, звідси.
— Куди ж, Ольго?..
— Либонь, до Гліба. Тут найближче.
— Але ж... може, до сина — до Святослава краще?
— Він мені уже не син, а мій князь. Київський князь! Володар Країни Руси.
— А Щербило? Святослав його повісить!
— Зрадників завжди потрібно карати. Бо вони зраджують завжди і всіх.
— Як страшно...— прошепотіла Сміляна.
— Страшно... і боляче, сестро... Як боляче...
Ще не добрались до Глібового двору, як зачули неквапний перестук кінських копит. Огледілись — Святослав зі Свенельдичем!.. Спішились перед палатами Ольги і вскочили в сінці. За кілька хвиль витягли зв'язаного... Щербила!.. Він шалено крутив головою, ревів утробно, бо в роті був запханий кляп із ганчір'я.
Ольга здригнулась. Блискавкою перед її очима змигнуло лице Щербила. Не цього, сьогоднішнього, ні, а того давнього, котрий умів так пестити ласкавим поглядом її обличчя, шию, груди, котрий умів дотиком лише одного пальця зачепити її за лікоть чи зап'ястя. О, в ті хвилини вона ладна була віддати йому все!.. Але воєвода Щербило брав лише землі й села...
І ось на його страшному обличчі меркне погляд. Вона більше ніколи, ніколи, навіть уві сні, не побачить його й отаким — сивим, змученим, жорстоким, жадібним до влади і переповненим нею.
— Стійте! — рвонулась вона назад.— Стійте! Він і сам не знає, що коїть... Він сам... відмовиться від влади, я гадаю.
— Досить пощад, княгине-мамо. Чи ти мало прощала усім?
Голос у Святослава був спокійний і розсудливий. Голос її сина, київського володаря. Доріс! Ось уже порядкує сам — бере владу в свої руки. Та навіщо ж кров? Бач, Щербило на це не відважився... Він ішов до влади шляхом мирним і кривим, але без убивств...
У цю мить згадала, як вона брала владу до своїх рук. Теж ішла по крові... Щоправда, тоді була війна, мужа-князя було жорстоко вбито... Так, тоді теж боролися за владу. Як і нині. Або вбиваєш ти, або вбивають тебе. У Святослава вибору немає, коли хоче бути владцею...
Але ж вона не хотіла смерти Щербила. Втім, хтозна, може, Щербило занесе меч над головою Святослава!.. Отож і вибирай: син або воєвода... Звичайно ж, вона за сина. Але коли уб'ють воєводу, умре і її серце, і її життя — те, котре минуло в щасливих надіях і котре ще лишилося для неї, якась дрібка того життя...
Вона не могла вибирати. Стояла й не рушила з місця. А в цю мить до її палат хтось ніби котився, біг — і так повільно чомусь наближався. Хто це?
— Княгине! Княгине! Біда-а-а! — розправився перед нею якийсь сірий клубок і заскрипів старечим голосом. Та це ж... стара Житяна! — Малушу украли... разом із дитям... Чуєш?
Ольга зблідла. Хтось забрав у свої руки сина молодого князя!.. Хтось хоче за його спиною сховатися, щоби потім... щоби колись нанести удар у груди Святославу...
— Святославе!.. Біжи! Шукай! Украли твого сина!..
— Хто? Де? — Святослав уже вскочив у сідло, а за ним Свенельдич.
На ґанку сиділа згорблена Житяна — така стара, суха і нужденна, що, здається, вже й на людину не схожа, тільки тінь.
— Житяно, це ти?
Стариця закивала головою. У неї не було сили для голосу. Так бігла, так поспішала сюди, що й ціпок свій загубила і десь в бур'янах злетів з ноги один постолець...
— Спочатку я не здогадалась. Якийсь чорнявий верхівець спинився біля воріт, вскочив у мою хатину — і до колиски! Зірвав колиску з гака і бігцем на вулицю. А Малуша за ним! Та в крик!.. Я до нього — а він мене в груди ногою... А другий верхівець підхопив Малушу, поклав поперек сідла і поскакав... Здалося, ніби Чуриня... А то вже дивлюся, ніби вовкулаки помчали. Украли їх...
Чуриня украв Малушу і її Володимирка. Горе! Житяна ще щось оповідала, але Ольга вже не чула її.
— Гадаєш, куди могли вони їх заховати?
— Деревська земля глибока. Ліси, пущі. Болота непрохідні. Хто їх там зловить? Треба перейняти.
— Святослав полетів...
— Полетів соколик, та пізно. Треба Могуту попросити... Хай перепинись їм дорогу... Ось трохи відпочину, наберуся сил... І покличу Могуту. А ти, княгине, винна в усьому... Не захотіла взяти в невістки Малушу... Покайся зараз!.. Дай свою згоду, що візьмеш Малушу яко невістку в свій дім!..
Ольга схилила голову. Таки ж винна! Таки ж мусить тепер на цю вимогу погодитись...
— Я тобі обіцяю, Житяно... Малуша буде зі мною... І Володимирка візьму в свій дім... В усьому вони будуть рівні з іншими... По закону і обичаю тутешньому... Але ж я... Як ти покличеш Могуту, коли він в Іскоростені?
— Він, княгине, буде скрізь, куди я його покличу. Охо-хо... Дай-но зведусь на ноги. Підведи мене, Ольго, до тої високої кручі... Я радію, що ти згодилась Малушу взяти невісткою. Це по-нашому. По-доброму... І во благо усіх нас... Спасуть тебе боги, Ольго... А тепер відійди. Я із Небом поговорю.
Княгиня здивовано поглянула вгору, огледілась навкруги... Бідна Житяна, мабуть, розумом потекла... Чемно відійшла. Думала про свою провину... І справді, Святослав же — язичник, по закону цієї віри він може мати кількох жон і багато дітей. І це не гріх. То для християнина гріх мати багато жон... Хай буде так, як того хотіли кияни... Київська держава і справді навіки замириться з деревською — малий Володимирко з'єднає їх міцно!.. Бідна Малуша... Де ж вона?.. Що з дитям?
Поглянула в бік Житяни. Та здійняла руки над головою, випрямилась і невідривно дивилась угору. Губи її щось шепотіли... Ольга перезирнулась з покоївкою: їй здалося, що в неї над головою закружляли прозорі лапаті сніжинки. Сміляна теж, певно, бачила їх, бо почала ловити їх пригоршнями. Ольга й собі намагалась впіймати хоч одну, що кружляли роєм над її головою, але вони ніби танули, не долітаючи до її рук.