І ось чує слова препозита:
— Просять княгиню на спільний обід.. . Її величність августа Єлена запрошує зараз до своєї зали. І ще наш кесар виділив належне утримання для княгині і її людей.
Логофет став зачитувати прізвища київських прибульців. Кілька урядовців розносили на золотій таці більші і менші купки срібних міліарісіїв.
Втім, княгині і її родичам та послам дали тільки посольське утримання. Її, володарку великої держави, прирівнюють до посла? Гаразд, ще не все скінчено...
З тронної зали логофет повів русів до зали Юстиніана, а потім до зали Кентурія. Високе склепіння зали з осяйними мозаїчними зображеннями християнських святих підпирало шістнадцять колон. Між тими колонами глухли лункі кроки руських послів, ніби їх ковтали глибока тиша і прохолода. Тут спадала напруга від золотосяйної тронної зали, від світла світильників і блиску високих й зачаєних слів. Тут було легше дихати.
Посиділи, відійшли від утоми. І вже знову їх ведуть до іншої зали. Там за обіднім столом уже сидів сам Костянтин. Мав на собі не пурпуровий, а білий одяг. І корона на ньому була інша — маленька і легка. В інших одяганках була й августа Єлена — теж у всьому білому. Поряд з ними сиділи у невеличких, але високих крісельцях порфирородні їхні діти. Ольга знала тільки про старшого, Романа, який має бути спадкоємцем цього трону і держави. Кілька менших дітей були дівчатками. Княгиня уважненько окинула їх поглядом.
— Що ж тобі найліпше сподобалось у нашому граді? — через свого тлумача запитує її кесар.
— Божі храми... Християнські обителі — монастирі... І лад у твоїй державі,
— Чи хочеш щось сказати мені ще? Які твої потребизни?
— Звичайно ж, хощю. Аби твоя держава і моя жила одвічно в мирі і любові. Як те говорено в християнських писаннях.
— Згоден з тобою, княгине...
Ольга трохи подумала і сказала:
— Чи не добре було б, коли б ми з тобою скріпили цей мир і любов шлюбним соуззям наших дітей? Гарні у тебе дівчатка. А в мене син на порі. Переємець київської держави.
Брови у кесаря — густі й чорні — поповзли на чоло. Почав частіше позирати на блискучий натовп своїх велеможців, і за тим заняттям ніби не ставало у нього бажання щось їй відповісти.
А він хотів би їй сказати, про що написав у своєму трактаті для свого сина Романа, майбутнього керманича цієї блискучої держави. Костянтин зиркнув до Романа, немовби хотів сказати йому: чи ти бачиш — ось і знову варвари вимагають для своїх династій нашу імператорську кров!.. А потім, яко родаки, будуть влазити в наші справи, забирати землі і гради й м'ятежити...
Роман зрозумів батьків погляд, усміхнувся. Костянтин звернувся до тлумача:
— Перекажи княгині мої слова. За законами і звичаями нашого двору не можемо цього зробити, княгине. В минулому імператори, які одружували своїх дітей з дітьми інших володарів, завдали великої біди владі й державі, І хозари, і болгари чимало крови тут пролили, вимагали імператорських корон і плащів.
— Моя земля дасть тобі, кесарю, багато воїв — відіб'єшся від усіх! — запевнила спокійно Ольга кесаря,
О, вої нам дуже потрібні. Чи ж є правда в твоїх словах?
— Тільки правда, кесарю. Мечі київських воїв скріплять між нами мир і любов.
— Ми... будемо ще говорити про це, княгине...
— Я не вимагатиму в тебе ні корони, ні плаща. Дай мені для сина жону із свого роду.
— Це так… Треба обмізкувати це!..— бурмотів Костянтин... З одного боку, вої... Йому потрібна безконечна кількість хоробрих воїв!.. Але ж треба зберегти і свої закони, треба показати і синові Роману приклад!..
— Ти думай, кесарю. Я тобі даю добру раду. А я прибуду до Києва і дам тобі знати, коли зможеш дістати моїх воїв.
— Мені треба якнайшвидше княгине.
— Гаразд. Я тобі перекажу через твоїх послів. Іще додам воску, і хутра, і шкіри...
Великий блазн у словах княгині!.. Але ж він порушить закон, який же сам і встановив тримати. Роман розглядав людей, намагався не дивитись на муки роздумів, що відбивались в очах його порфирородного батечка. Розумів, що вітець його борсається в тенетах, які ж сам і розставив для себе.
Раптом Костянтин згадав: патріарх! Де нині його престарілий Полієвкт? Нехай негайно ж охрестить княгиню з усіма почестями — і якнайбільше святочности та урочистости! І це буде мздою для честолюбної володарки Країни Руси.
Кесар повернувся до логофета:
— Пошли когось до Полієвкта. Хай приготується до хрещення княгині. У святій Софії.
— Дякую тобі, кесарю,— зраділа Ольга.
— Я сам буду твоїм хрещеним вітцем, якщо Полієвкт дозволить.
А ти добре його попроси — він і дозволить. Хіба ні? — втрутилась августа Єлена. Їй також хотілося, щоб ця правителька великої багатої землі стала їхньою доброю сусідкою. Коштовне каміння і вої попливуть тоді до них рікою!..
Ольга, втім, відчувала, що в цій щедрій і дружній запобігливості августійшої родини криється якась таїна. Може, тільки цими почестями й хочуть відкупитися від неї? Здобути воїв і ще чогось... А де ж їхня данина Руси? Вона їм ще не нагадувала.
Кесар і Єлена позіскакували з крісел, заметушились і всі гості.
— Де логофет? — нетерпляче озирався Костянтин.
— Запрошуємо до зали Юстиніана,— випірнув звідкись той.
До Ольги пробився крізь товпище людей Ставро.
— Княгине, не відступай. Хай дають нам невісту.
— Княгиня мусить сісти за стіл для гостів — придворних жінок імператриці,— перебив розмову препозит і взяв Ольгу-княгиню під руку, щоб посадити на визначене для неї місце.— Цей стіл називається усічений, і за нього сідає вся кесарева родина. Велика честь для княгині сидіти поряд з родиною августійших царів наших! — царедворець улесливо заглядав їй в обличчя... Запобігав ласки і дарунків.
Вона знову розм'якла душею — жодного посла не садять ромейські царі за спільний стіл з імператором. Ця честь тільки для неї! Її віншують тут вище від усіх чужинських послів! Хай бачить це увесь світ!..
Але хвиля гордости змінилась хвилею сумнівів. Ніби чийсь голос всередині застерігав її: щоб ця честь не принизила в тобі доброчесности й глузду, щоб не зігнула твою гідність! Стережися!
Ольга сиділа за обіднім столом навпроти августи Єлени. І раптом помітила, що Святослав із Свенельдичем і Асмудом пробирається до виходу. Там ще купчилися її посли і служниці, очікуючи, доки і їм вкажуть місце за столом.