Зазвичай матінка завертала розповідь на веселій ноті, вихваляючись своїм вмінням грати.
— Я виграла багато разів і була такою удачливою, що решта дражнили мене: кажучи, що я навчилася шахраювати, — казала вона. — Я виграла десятки тисяч юанів. Але я не стала багатою. Ні. Паперові гроші тоді нічого не коштували. Туалетний папір і той був ціннішим. Тим гучніше ми сміялися, від самої лише думки, що купюра в тисячу юанів не годилась навіть, щоб підтертися.
Розповідь матінки про Ґуйлінь я сприймала лише як китайську казку. Кожного разу в неї був інший кінець. Іноді вона казала, що за ті нічого не варті купюри в тисячу юанів купила півпіали рису. Потім рис перетворився на горщик вівсяної каші. Ту вівсянку вона виміняла на дві свинячі ратиці. Ратиці стали шістьма яйцями, а яйця — шістьма курчатами. Історія все довшала і довшала.
Але якось увечері я попросила купити мені транзисторного приймача, і після того, як вона відмовила і я мовчки дулася на неї з годину, вона сказала:
— Чому ти так переживаєш через те, чого ти ніколи не мала?
А потім розповіла зовсім інший кінець цієї історії.
— Якось рано-вранці до мене прийшов армійський офіцер, — почала вона, — і сказав, що мені слід якомога швидше вирушити в Чунцін до чоловіка. І я зрозуміла: насправді це означало, що я мала втікати з Ґуйліня. Я знала, що було офіцерам і їхнім сім'ям, коли приходили японці. Але що я могла зробити? Поїзди з Ґуйліня не ходили. Ця моя подруга з Нанкіна дуже добре до мене ставилася. Вона заплатила якомусь чоловіку, щоби той вкрав тачку, якою возили вугілля. Вона пообіцяла попередити решту наших подруг.
Я склала всі свої речі і моїх малюків у цю тачку і рушила в Чунцін за чотири дні до приходу японців в Ґуйлінь. По дорозі від людей, що мене обганяли, я чула про вчинену там різанину. Це було жахливо. До останнього дня гомінданівці твердили, що Ґуйлінь це безпечне, захищене китайською армією місто. Того дня вулиці були вкриті газетами з повідомленнями про грандіозні військові перемоги Гоміндану, а на них, як свіжина від різника, рядами лежали люди — чоловіки, жінки, діти, ті, хто не втратив надію, але, натомість, втратив життя. Коли я чула ці новини, я йшла все швидше і швидше, весь час запитуючи себе: "Чи вони були дурні? Чи вони були хоробрі?"
Я штовхала тачку, прямуючи до Чунціна, допоки у тачки зламалося колесо. Я полишила мій чудовий стіл для гри в ма-джонґ з гонґму. На той час я вже не мала сил плакати. З хусток я зробила петлі, за допомогою яких прив'язала до себе дітей. У кожній руці я мала сумку — одну з речами, іншу з харчами. Я несла все це, аж поки на долонях в мене пороби лися глибокі мозолі. Врешті, коли руки почали кровоточити, стали слизькими і вже нічого не тримали, одну за одною я полишила ті сумки.
Йдучи вперед, я бачила, що інші люди зробили те саме, поступово відмовляючись від надії. Шлях був вкритий цінними речами, які чимдалі ставали все коштовнішими, рулони гарних тканин і в'язанки книжок. Портрети предків і столярний інструмент. Потім клітки з каченятами, ледь живими від спраги, ще далі, на дорозі, лежали срібні поховальні урни — втративши надію на майбутнє, люди вже не мали сил нести їх далі. Коли я дісталася до Чунціна, я втратила все, окрім трьох шикарних суконь, які я надягнула одну поверх іншої.
— Що, "все"? — мені аж дихання перехопило. Я була приголомшена, зрозумівши, що ця розповідь з початку до кінця була правдивою. — Що сталося з немовлятами?
Вона і на хвильку не загаялась з відповіддю. Лише сказала так, що стало зрозуміло: розповідати більше не було чого.
— Твій батько не перший мій чоловік. Ти не з тих немовлят.
Я приїжджаю до будинку Гсу, де на сьогодні заплановано зібрання Клубу веселощів і удачі, і першим бачу мого батька.
— Ось і вона! Запізнюється, як завжди! — оголошує він.
І це правда. Всі вже тут. Семеро друзів сім'ї, віком за шістдесят і сімдесят. Вони повертаються до мене і усміхаються: "Завжди запізнюється, так і лишилася дитиною в свої тридцять шість".
Мене пробирають дрижаки, я ледве стримую себе. Останній раз ми бачилися на похороні, де я не втрималася і розридалася, захлинаючись сльозами. Тепер вони повинні дивуватися, як така може зайняти місце моєї матінки. Колись моя подруга сказала, що ми з матінкою дуже подібні, що ми однаково легко рухаємо руками, сміємося по-дівчачому, і схожі, якщо подивитися в профіль. Коли я, соромлячись, переповіла це матінці, вона, здавалося, образилась і сказала:
— Та ти ж нічого про мене не знаєш! Як це ти можеш бути такою, як я?
І це правда. Як це я можу замінити свою матінку в Клубі веселощів і удачі?
— Вітаю вас, тітонько, дядечко, — повторюю я, звертаючись окремо до кожного з присутніх. Я завжди називала цих старих друзів сім'ї "тітонько, дядечко". А потім я йду до батька і стаю біля нього.
Він розглядає фотографії, що їх Джонґи зробили під час недавньої подорожі до Китаю.
— Подивися на це, — люб'язно каже він і показує фото, на якому група, в якій мандрували Джонґи, стоїть на широких кам'яних сходах. Нічого на цій світлині не підказує, що на ній зображено саме Китай, а не Сан-Франциско або якесь інше місто. Але здається, що батько взагалі не дивиться на зображення. Таке враження, начебто йому все однаково, нічого не привертає увагу. Він завжди такий ввічливо байдужий. Яке ж це китайське слово означає байдужість, через те, що не бачиш жодної різниці? Гадаю, це на нього вплинула смерть моєї матінки.
— Подивися ще це, — каже він і показує інше, таке ж невиразне фото.
У будинку Гсу важке повітря від жирних запахів. Забагато китайської їжі готували в такій крихітній кухоньці, дуже багато колись витончених ароматів спресувалися у тонкий шар невидимого жиру. Пам'ятаю, як матінка морщила носа в ресторанах і вдома у інших людей і голосно шепотіла:
— Я носом бачу і відчуваю, яке воно липке.
Вже багато років я не була у Гсу, але їхня вітальня залишилася саме такою, як я її пам'ятаю. Коли двадцять років тому тітонька Ан-мей і дядько Джордж переїхали з Чайнатауну до району Сансет, вони придбали нові меблі. Вони і зараз тут, під пожовклою плівкою виглядають ще досить новими. Та ж сама бірюзова тахта півколом, оббита твідом з вузликами. Товсті, зроблені з клену, старомодні столи. Тріснута лампа з несправжньої порцеляни. Щороку обновляється лише календар у вигляді сувою, це дарунок від Кантонського банку.