— Все, що вони робитимуть проти мене, лише підтвердить, що я маю рацію… Цього ранку директор сказав одну зайву фразу: "Зуби у вас здоровісінькі". Коли б не Це, я міг би подумати, що він просто переказує рапорт агентів, які стежили за мною… Але вони не заглядали мені в рот… Навіть Ажупа, наш районний дантист, не міг би сказати, які в мене зараз зуби, бо оглядав мене рік тому… А це означає, що, як тільки я вийшов від доктора Мелана, той зателефонував до Прієрів… Звичайно, моя кралечка знову поскаржилася своєму дядечкові… Потім усе пішло, як учора, — дядечко дзвонить міністрові внутрішніх справ, той — префектові, префект — директорові… Коли поглянути на це збоку, виходить дуже кумедна історія…
— Що ж ти робитимеш далі?
— Буду продовжувати.
— Сам-один?
— Людина ніколи не буває зовсім сама… Для початку я подзвоню нашому славному Пардонові… Він певно уже скінчив, свої візити.
За хвилину з трубки долинуло:
— Я оце тільки зайшов і саме збирався обідати…
— Даруйте, друже, але ви мені знову потрібні… Йому вже не раз доводилось у такий самий спосіб звертатися до Пардона, щоб узяти медичну консультацію чи дістати відомості про якогось із його колег.
Лікарі досить легко можуть навести довідки один про одного, навіть коли вони не знайомі особисто. Хоча в різний час, усі вони вчилися колись у тих самих учбових закладах, і в кожного є приятель, що був однокашником того чи того, проходив із ним разом практику в лікарні, або знайомий професор, що знає майже всіх.
Коло лікарів досить тісне і замкнуте. До того ж вони часто зустрічаються на всіляких з'їздах, конференціях та конгресах.
— Цього разу йдеться про одного зубного лікаря, або, як написано у нього на дверях, стоматолога…
— Особисто у мене серед них мало знайомих…
— Його звуть Франсуа Мелан, тридцять вісім років, мешкає і має кабінет в особняку на вулиці Акацій…
Якийсь час телефон мовчав.
— Ви його не знаєте?
— Ні… Я просто підраховую… Знову питання віку… Тридцять вісім років — це вже інше покоління. Далебі, я можу звернутися до когось із професорів…
— Ви можете зробити це негайно?
— Якщо пощастить. Я подзвоню кільком своїм знайомим. Можливо, натраплю на когось, хто його знає… Зараз я гляну в довідник… Ця справа дуже важлива?
— Дуже. Особливо для мене… Які у вас плани на сьогоднішній вечір?
Мегре почув, як його приятель питає у своєї дружини:
— В тебе є якісь плани на вечір?
Десь у глибині далекий голос жінки відповів:
— Ти вчора казав, що поведеш мене в кіно…
— Ніяких планів, — мовив Пардон у трубку.
— А кіно?
— Ви все чули?.. Я не люблю ходити в кіно.
— Якщо хочете, приходьте увечері до нас удвох… Навіть утрьох, якщо ваша донька ще вдома.
— Ні, її чоловік уже повернувся, і вона в себе…
— Отже, до вечора?
— До вечора… Якщо я про щось дізнаюсь, я подзвоню вам на роботу…
— Я вже своє відробив.
— Що?.. Це ви серйозно?
— В усякому разі, до нового розпорядження я можу вважати себе звичайним громадянином, без жодних привілеїв і без жодної відповідальності…
Так він відчував себе тільки в неділю, хоча гомін та запахи, що долинали з вулиці, були цілком буденні, зовсім не такі, як у неділю.
По обіді він непомітно для самого себе задрімав у кріслі і, коли розплющив очі, з подивом побачив, що було вже пів на четверту.
— Я, здається, дав хропака, — позіхаючи мовив він.
— Ще й якого! Може, поставити каву?
— Охоче випив би чашечку…
Треба було навести якийсь лад у думках, але йому більше не хотілося міркувати про цю справу, і він вирішив пустити все своїм плином.
Та й що він міг удіяти? Майже нічого. Він не сумнівався в тому, що десь біля його будинку чатували агенти таємної поліції, готові супроводжувати його, куди б він не пішов.
Не могло бути й мови про те, щоб вирушити на бульвар Курсель у гості до головного доповідача і тим більше йти до університету й чатувати на Ніколь Прієр. Вона могла б одразу гукнути на допомогу, і Мегре опинився 6 У кумедному становищі.
А чи дадуть йому змогу знову завітати до Франсуа Мелана? Навряд. Він не був певний, що зміг би зайти до квартири Манюєля. Дзвонити йому було б теж безглуздо, бо він сам наказав записувати на магнітофон усі телефонні розмови власника "Золотої підкови".
— Я вже поклала цукор… Обережно, вона гаряча… Пані Мегре з потайною тривогою дивилася на свого чоловіка, намагаючись усміхатися.
— Не турбуйся, пані Мегре… Ми ще повоюємо!
Він називав її так лише тоді, коли був у доброму гуморі, і це здивувало жінку.
— В тебе зовсім спокійний вигляд.
— Я сам спокійний.
— Коли подивитися на тебе, то не повіриш, що в тебе якісь неприємності…
— Вони скінчаться… Так чи інакше.
— Ти кудись ідеш?
— Піду трохи прогуляюся…
— Ти певний, що це безпечно?
— Обіцяю тобі переходити вулицю лише при зеленому світлі…
Вона все-таки відчула, що чоловік намагається приховати свою схвильованість. Мегре уникав її погляду і з блаженним виглядом смакував каву.
— Ти щось купила на вечерю?
— Я подзвонила до крамниці… Все уже принесли… Ти хочеш знати меню?
— Ні. Я люблю несподіванки…
Не встиг він пройти і сотні метрів, як, обернувшись, одразу вгледів шпигів. Вони неприродно заметушилися й почали жваво жестикулювати, немов гаряче про щось сперечалися.
Комісар не міг поскаржитися, що його недооцінюють: двох агентів висилали лише тоді, коли злочинець вважався особливо небезпечним.
Він бачив їх уперше: таємна поліція здавна була підпорядкована міністрові внутрішніх справ.
Дійшовши до Бастілії, він уже був надумав, як позбутися хвоста. Але це був би аж надто жорстокий жарт, зовсім не по-товариському. А що, як у них малі діти?! Мегре махнув рукою і відмовився від свого блюзнірського наміру.
Потім підійшов до кіоска і, купивши кілька вечірніх газет, майже цілу годину просидів на лавці під платаном, немов старий рантьє.
Додому він повертався бульваром Бомарше та вулицею Шмен-Вер. Агенти невтомно йшли слідом.
До вечора ще залишалося багато часу, і Мегре вирішив прийняти душ та причепуритися.
Пардон так і не подзвонив.
Подружжя прибуло рівно о восьмій, і всі одразу сіли до столу. Пані Мегре подала суфле та смаженого півня у вині по-гальському.
— Мені довелося довгенько поморочитися, поки я натрапив на. одного добродія, який знає вашого стоматолога… Я вам потім розповім…