— Скажи, Манюєлю…
— Що саме, пане комісар?
— Отой тип із шрамом біля ока, що сидів у кутку… Хто це?
— Звідки мені знати, комісаре? Ви ж самі бачите — люди заходять і виходять, жеруть, п'ють, платять гроші, — і бувайте здорові!
Манюєль був природжений актор. Він грав комедію не тільки для інших, але й для самого себе, і, коли це виходило добре, вдоволено підморгував своєму слухачеві.
— Ми вже не перший рік знаємо один одного…
— Так, так… Колись у нас не було таких животів, пане Мегре…
— Колись у тебе не було й ламаного шеляга за душею.
— Так, мені справді довелося випити ківш лиха… І тільки тому, що я завжди поважав закон.
— І завжди був хитрюгою.
— Ви вважаєте мене хитрим? Та я навіть читати до ладу не вмію…
А в березні на площі Пігаль між двома великими бандами зчинилася бійка, в хід було пущено зброю. На бруківці залишився вбитий, а двоє поранених мов крізь землю пішли.
Пан Мітла, префект-тенісист, який заприсягся підмести Париж, нехтував старими методами. Інформатори викликали в нього почуття огиди.
Та комісар Мегре не міг дозволити собі такої розкоші. Саме до інформатора вчетверте на тому тижні наказав він вести чорну поліційну машину. До того самого Манюєля Пальмарі, колишнього хазяїна "Золотої підкови", який три роки тому, опускаючи якось на світанку жалюзі на вікнах свого ресторану, дістав у живіт та в стегно з півдесятка куль із автомата.
Прийшовши до пам'яті г міській лікарні, він звелів негайно перевезти його до однієї з найдорожчих приватних клінік Нейї. Ніхто, навіть лікарі, не сподівалися, що він вийде звідти живий.
В Нейї його кілька разів відвідував комісар Мегре.
— Ви ображаєте мене, пане комісар… У вас, поліцейських, є одна вада — ви ніколи не вірите людям… Звичайно, в машині їх було двоє — не можна ж водночас тримати кермо й стріляти із автомата… Але, слово честі, я їх не бачив, бо в ту хвилину стояв до них спиною… Адже це природно, коли ти опускаєш жалюзі?!
— Ти їх іще не опускав. Ти тільки відчинив двері.
— Але я вже повернувся обличчям до будинку… Поміркуйте самі, ви ж освічена людина… Мені сказали, що через них я вже ніколи не зможу ходити власними ногами… Я змушений буду доживати віку в інвалідній колясці, як паралітик… Ну з якого побиту я рятував би їх від тюрми?
Як і думав Мегре, він так нічого й не сказав. А за кілька тижнів на околиці Тулона було вбито двох монмартрських молодиків, які виїхали з Парижа одразу після пригоди з Манюєлем.
— Хто їх зна, чого вони втекли?.. Можливо, їм раптом здалося, що в Парижі погане повітря… Біля моря воно, звичайно…
Машина проминула Єлісейські Поля, об'їхала Тріумфальну арку, пірнула в авеню Мак-Магон і, повернувши ліворуч, покотила по вулиці Акацій.
Це був тихий міщанський квартал, де трохи осторонь стояли два будинки з мебльованими кімнатами та один почорнілий від часу особняк.
— Мені йти з вами, патроне?
— Ні… Пошукай краще свого колегу… Не пам'ятаю, хто сьогодні тут чергує…
— Гладкий Лурті…
— Ти знайдеш його десь за рогом… Спитай у нього, що робила цього ранку Алін…
Алін по-своєму теж була вельми цікава особа. Колись вона служила в "Золотій підкові" — худа, з завжди розпатланим чорним волоссям, з темними блискучими очима. Всі знали, що вона коханка Манюеля, яку він здибав десь на вулиці.
В клініці він домігся для неї кімнати поруч зі своєю палатою. За його вказівками Алін знайшла управляючого для "Золотої підкови" й часом навідувалася туди сама, щоб перевірити виторг.
За три роки вона погладшала, заокруглилася, навчилася зачісуватись і навіть почала стежити за модою, одягаючись благопристойно і водночас кокетно.
Вони жили у комфортабельному будинку з великим безшумним ліфтом, з дверима з червоного дерева. Мегре зайшов у кабіну і натиснув кнопку п'ятого поверху На його дзвінок всередині щось заскрипіло, почувся м'який шурхіт гумових шин, і нарешті голос Манюєля, який запитав:
— Хто там?
— Мегре.
— Знову?
Двері відчинилися.
— Заходьте… Я вдома сам… Я був задрімав, ви мене розбудили…
У Манюєля тепер було сиве шовковисте волосся, яке надавало його обличчю певної гідності. Він був одягнутий у білу чисту сорочку, зелені піжамні штани, червоні пантофлі.
— Ну що вам від мене потрібно?.. Адже відколи ви мене знаєте, я вже зробив вам стільки послуг!.. Не треба до вітальні! Я завжди запитую себе, на біса мені ця вітальня?.. Адже я нікого не приймаю…
Вони зайшли до невеличкої кімнати з вікнами на вулицю. Тут хазяїн проводив більшість часу. В кутку стояв телевізор, у другому — програвач платівок, на столі кілька різних за розміром транзисторів. Під стіною була червона тахта й крісло. Всюди в безладді лежали газети, журнали та сила-силенна поліцейських романів.
Попільнички в кімнаті не було. Манюель ніколи не курив. І не пив.
— Попереджаю, я можу образитись… А ви знаєте, я слів на вітер не кидаю. Я повноправний громадянин і ніколи не був під судом. Мій патент і всі мої рахунки справні. Живу я тихше води, нижче трави, як миша в норі… Сам я навіть не можу вийти на вулицю.
Мегре, який добре знав свого співрозмовника, терпляче ждав кінця комедії. Зараз Манюєль грав роль буркотуна.
— Всі мої розмови підслуховуються… Не заперечуйте, я не вчора народився, як і ви… Підслуховуйте, записуйте — це мені до одного місця… Я прощу тільки, щоб ніхто не чіпав Аліни…
— До неї хтось залицяється?
— Годі вам, пане Мегре… Ви, я бачу, хитріший за мене.
— Та де вже мені?!
— Що? Та я навіть читати й писати до ладу…. Його улюблена співанка! Він пишався своєю неписьменністю, як інші своїми дипломами.
Мегре зробив довгу затяжку і, посміхаючись, промовив:
— Коли б я міг вас перехитрувати, Манюєлю, то ви знаєте, що давно вже сиділи б за ґратами…
— Ну от, ви знову за своє! Повернімося краще до Аліни… Сьогодні за нею ходить, як тінь, якийсь дебелий тип… Вчора був якийсь чорнявенький… Завтра ви приставите ще іншого хвоста… Досить їй носа висунути на вулицю, і вже ваш шпиг так і вродився тут… Добре, що хоч удома є туалет! Ви людина коректна, ви навіть мені до вподоби, але це не дає вам права щодня мене відвідувати, немов хворого родича… Дивуюсь, що ви не захопили з собою цукерок та квітів… Скажіть же нарешті, що вам від мене потрібно?