Щоб хоч трохи потамувати нікотиновий голод‚ я намагаюся набрати повні легені повітря‚ але це мені не вдається — давно вже не можу дихати на повні груди. То про що ми там говорили? Ага‚ про війну до останнього.
— Бачите‚ пане Ярчук‚ сталося так‚ що ви ненароком втрутилися в чужі плани. Ви нейтралізували найвигіднішого партнера для… скажемо м’яко… для мафії‚ яка б давно викрила ваш злочин‚ але поки що їй це невигідно. Бо коли стане відомо про смерть Остапчука‚ його картини автоматично перейдуть у власність держави.
— Що він заливає? — не втерпів Жора Горилович‚ у якого лобові коліщатка явно заїло. Я подумав‚ що після мого удару в голову із того механізму могла навіть випасти якась гайочка типу храповика. — Що він тут тюльку жене?
Однак Саватій Ярчук наставив проти нього свою безпалу долоню‚ а потім витер її об штани.
— Помовч‚ — сказав він. — Я люблю на ніч послухати казочку.
— Уже північ‚ — огризнувся Жора Горилович‚ глянувши на свій наручний годинник.
Я подумав‚ що Сана вже добралася до Києва‚ а я досі не можу завершити цей кошмарний спектакль. Та незважаючи на те‚ що вона вже, мабуть, стоїть під душем‚ мною була відведена цікава роль і для Сани‚ яку я тримав на десерт або‚ як кажуть грамотні люди‚ під finale.
— Ну ну‚ — підохотив Ярчук.
— Я розумію‚ що тим‚ для кого найбільшим шедевром малярства стала оця русалочка‚ не кладеться голови‚ що на аукціоні "Сотбі" можна продати за сто тисяч картину‚ на якій намальовано всього на всього стерню. Розумієте‚ пане Саватію‚ — звертаюся я тільки до нього‚ як до людини‚ котра вже вилізла з темряви‚ — намальовано не пшеничний чи житній лан‚ а всього лиш стерню?
— Ну то й що? — йому також ще не доходило. Перебільшуючи інтелектуальні можливості Саватія‚ я міг фатально переграти‚ адже шкідливо забивати мізки вищою математикою там‚ де осягають ази арифметики. Навіщо сільському драматичному гурткові система Станіславського? І я опускаюся на щабель нижче:
— Що? Нічого. Тільки якщо не стане й мене‚ то ці хлопці перекинуть догори ногами ваш млин разом із райвідділом міліції.
Я вас запевняю‚ пане Ярчук‚ що ці хлопці висушать Тікич до дна і знайдуть не тільки мене і свого улюбленого художника…
Здається, настав той момент‚ коли можна було попросити дозволу закурити‚ але я вирішив ще раз повторити їм табличку множення.
— Вони куплять "Беркут" і "Кобру" разом із тельбухами міністерства внутрішніх справ і завтра ж випустять воду із річки.
Дозвольте? — я показав на тумбочку‚ де лежали сигарети.
Саватій кинув їх, не підходячи до мене‚ а навздогін кинув запальничку‚ і я все це спіймав не з меншою спритністю‚ ніж мій бойовий побратим Жора ловить ножа за колодочку. Перш ніж запалити сигарету, я взяв з підлоги свою персональну пляшчину і відпив другий ковток.
— Усе це сон рябої кобили‚ — сказав Саватій. — Ніхто нічого не доведе… Нічого не знайде.
— Бачите‚ пане Ярчук‚ — я випустив кільце диму‚ сподіваючись‚ що воно допливе до Жориної голови і‚ можливо‚ замінить ту шайбочку‚ яка випала з його лоба‚ але бездоганне коліщатко розсіялося трохи раніше‚ — річ у тім‚ що не тільки ви стежили за мною. Між іншим‚ хочу сказати‚ що стежили не зовсім професійно.
Наші люди могли зняти колеса з вашого фургона ще на вулиці Руставелі‚ але це не входило в їхні плани‚ — я знов пустив кільце диму вбік Гориловича. — Бо вони‚ скажу вам‚ пане Саватію‚ як професіонал професіоналові‚ почали стежити за вами набагато раніше‚ ніж ви за мною. Ви‚ мабуть‚ здивуєтеся‚ але це почалося ще за два місяці до смерті Остапчука. Якщо хочете точніше‚ то це почалося торік у жовтні. Можу назвати навіть число. Поганеньке‚ треба сказати‚ число‚ ну‚ зовсім нещасливе. Двійка‚ вона взагалі фатальна‚ а для вас тим більше‚ пане Ярчук. Ви вже тоді однією ногою стояли в ямі, і хоча вичухалися після операції‚ думаю‚ що ваш кінець був позначений саме цим числом.
Це вже була для нього бомба. Я побачив‚ як його червоні щоки беруться синюватим багрянцем‚ і струсив попіл із сигарети на підлогу. А потім, усміхаючись до Саватія, як до найлюбішого друга‚ сказав зовсім по приятельському‚ наче хотів його заспокоїти.
— Власне, стежити почали не за вами‚ тут не ваша вина‚ пане Ярчук. — Я пішов на величезний ризик‚ оперуючи вже не фактами‚ а тільки своїми домислами‚ що має великий ефект у театрі і пахне грозою в такій от грі‚ яку затіяв я: або пан‚ або пропав. — Стежили за всіма‚ хто наближався на небезпечну відстань до Остапчукової майстерні і міг покласти око на його картини. Найбільшу увагу наших хлопців тоді привернула одна дуже імпозантна особа‚ яка‚ на їхню думку‚ також могла мати іноземне походження. — Краєм ока я помітив‚ як збирає себе до купи Каміла. Свої ножиці вона стулила давно‚ а тепер уся змотувалася в тугий клубок. Та я не наважився казати прямо‚ хоча й зробив такий прозорий натяк‚ що його міг розкумекати навіть Жора Горилович. — Бачите‚ пане Ярчук‚ до майстерні художника рідко заходять мулати‚ а тим більше в спідниці. І це не могло не викликати підозри.
Настає така тиша‚ що тільки чутно‚ як крутяться іржаві коліщатка. Потім щось вдарилося об шибку — чи великий нічний метіль рвався до світла‚ чи кажан зачепив крилом.
— Сука… — видихнув нарешті Саватій. — Я знав‚ що ти з ним була… Знав! — Його мокра долоня треться об праву кишеню. — Це все через тебе‚ це ти…
Я думав‚ що він кинеться її душити‚ але Ярчук не був таким кровожерливим‚ яким я уявляв його спочатку. Тож звернувся до нього зовсім спокійно‚ наче давав дружню пораду:
— Але вам не варто було його убивати.
— Я не вбивав‚ — сказав він.
— А хто? — я подивився на Жору Гориловича. Він склав губи трубочкою‚ мовби безгучно насвистував. Так вдають абсолютний спокій‚ і в Жори це непогано виходило. Він похитав своєю грушею і навіть злегенька всміхнувся.
— Хто? — тихо і владно спитав я‚ ніби моє тут було зверху.
— Сука‚ — сказав Ярчук. — Це вона його вбила.
Тепер заклинило мої бездоганно змащені коліщатка, і я тупо подивився на Камілу:
— Ти? Я не повірю.
Нічний метелик знов ударився об шибку.
— Я‚ — сказала вона‚ дивлячись в одну‚ лише їй видиму точку.
— Навіщо ти це зробила?