Приходили сусіди — сусідам повні мішки насипав. Каліки подорожні завернули — і їх наділив. Усім вистачило.
Відтоді став чоловік жити в достатку, бо бульба йому і на другий, і на п’ятий рік так само щедро врожаїлася. Скільки не роздавав — і знайомим, і незнайомим, — а її все було й було. І не меншало, а все більшало.
Так ото і з’явилася картопля у нас на Поліссі. Сусіди й собі насадили і в них зародила. Не так, як у того чоловіка, далеко не так, але зародила нівроку. І чим частіше люди ділилися врожаєм з іншими господарями або просто обмінювалися бульбами, то врожай був усе багатшим.
З часом забагатів той чоловік, землі прикупив, хороми воздвиг, наймитів найняв. Уже бульби даром не роздавав, навіть родичам почав за гроші продавати. Та все тії гроші складав, та все йому було мало. Словом, паном став.
І втретє навідався до нього дідусь. Свитина на ньому ще дірявіша, ноги шматтям обмотані. А на вулиці якраз хурделиця завивала, та така — світу білого не видати.
"Пустіть переночувати!" — просить.
А той саме був зайнятий пильною справою — гроші рахував. Тож навіть голови не підвів, напустився на прохача: "Йди собі, халамиднику, своєю дорогою, мені й без тебе клопотів стачає. Вештаєшся тут! Ще вкрадеш щось чи лісових розбійників напровадиш… Знаю я таких! Йди собі".
Тут копійка упала з його руки на долівку. Він нахилився хутчій, щоб підняти, а її не видно, бо на долівку падає тінь від перехожого каліки. З досади визвірився на дідуся: "Ти й досі ще тут стоїш!.."
Коли зирк — а це ж його благодійник. Злякався, ще й як! Бо ж добре знав, від чого його багатство взялося. Та давай скоренько дідуся перепрошувати, та себе розхвалювати, який він, мовляв, добрий та щедрий.
А дідусь йому й каже: "Віднині твоя доброта тобі і вродить".
А влітку на полях отого чоловіка вродило каміння. В усіх людей — картопля, а в нього — каміння…
— Знаєш оте кам’янисте поле біля села? Ото, кажуть, ніби того чоловіка воно. І досі трактори плуги ламають, — закінчив Євдоким Іванович свою розповідь.
Багаття геть уже причахло. Євдоким Іванович навмисне паліччя не підкидає, бо незабаром пожене череду в село. Підводжуся і я, дякую за печену бульбу, кошик мій ще далеко не повний, отож хочу перейти на вирубку: там, чував, з’явилися опеньки, то чому б не пошукати щастя?
Уже згодом, на вирубці, завважую, що все ще перебуваю в полоні почутої легенди. Бо знову і знову подумки радію: поля на рідному Поліссі — і це я знаю достеменно! — в переважній більшості таки не кам’янисті.
Світлинки
ПІДСТЕРІГ
Пощастило! — підстеріг, як до лісу завітала зима.
Ні передзвонів кришталевої колісниці, ні молодецького посвисту візника-вітрюгана — нічого такого не було. Стояла тиша, аж чути, як сніжинки опускаються на збляклий верес.
Осика зсутулила плечі, мовчала.
Береза ніяково позиркувала навсібіч.
Терен мерзлякувато щулився — ще нижчим став.
Тільки ялина радісно ловила долонями сніжинки. Але при сусідах, певно, соромилася вголос виявити свою радість — ще не зрозуміють та образяться. Тому теж нішелесть.
І я стояв мовчки, слухав тишу.
Ступав ліс під урочисто-величаву білину, як молода під фату.
СВІТЛИНКА
Той день видався неймовірно похмурим. У полі за якусь сотню-другу кроків усе зливалося в сіре непроглядне місиво. Було холодно. Вологе повітря всотало їдкий, дошкульний приморозок. Рук з кишені не вийняти — пальці дерев'яніють.
Про такий день і не згадалося б, якби не ота світлинка. Вона несподівано, ніби перо жар-птиці, заясніла вдалині і владно поманила до себе.
Ішов до неї, а світлинка все більшала й більшала. То висявала спокійною білизною, то кришталево променилася. Ніби заблукалі сонячні зайчики звідусіль збіглися сюди на переднівок.
А то був лужок, на якому росла трава тимофіївка. Її забули чи не встигли скосити. І кожна травинка обледеніла, стала кришталево-блискучою. Від того й засвітився весь лужок…
Тепер навіть у найпохмуріший день я не втрачаю надії знайти світлинку.
МЕЛОДІЯ
Було літо, було літо, та й стала зима. Враз. Раптово. За одну ніч. Мороз такий — без рукавиць не потикайся.
Під сосонкою сім’я опеньків — капелюшки в крапинку. Заніміли грибочки, задубіли, ніби пластмасові.
Жодна синиця не цвенькає. Аж незвично якось.
У посвітлілому молодому грабнику помічаю сині цятки. Завертаю — лісові дзвіночки! Так і стоять, не то заморожені, не то заворожені. У перевернутих келишечках на денцях жовтіють крупочки-сердечка: там частування для бджоли, для метелика — а раптом навідаються?
Торкаю пальцями келишечки — легенький дзвін. Мов крижинки тілінькають. Уперше в житті чую таке.
Того дня я обходив немало лісу. І хоч синіх цяток більше не потрапляло на очі, мелодія лісових дзвіночків до самого вечора супроводжувала мене.
ПТАШИНА ЇДАЛЬНЯ
Зима вибілила поле, причепурила. Якби не оце засохле бадилля бур’янів, що стирчить по краю ярка, було б чисто, як у світлиці.
Та мені бур'яни — якраз на руку ковінька. Назбивав будяків, реп’яхів, лободи та чорнобилю, розпалив багаття і обідаю біля вогню.
Надворі не холодно, ні, але просто затишніше почуваєшся, коли поруч димок в’ється.
Не забарилися й гості.
"Цінь-цінь! Цінь-цінь!.." Так і є, синиці. Стрибають по бадиллі, насіння скльовують.
Потім прилетіла весела зграйка щиглів. Пір’я у них яскраве, брунатного, білого та чорного кольорів. На голівках оксамитово-чорні шапочки, а лобики та підборіддя вогненно-червоні. Обсіли реп’яхи, обідають, гойдаються, поміж себе жваво пташині теревені правлять.
Отож, виходить, у зимовому полі й бадилина не зайва.
ПУШИТЬ ВЕРБА
Так дивно в лісі: ніби всі пори року взяли враз й перемішалися.
Ще берези не встигли як слід приміряти свої осінні сукні — на них і позолоти, і водночас зелені вдосталь. А зима підкралася, сіконула снігом сипучим та морозом тріскучим — стоять білокорі ні в сих ні в тих. Ніяково їм перед вільхами та осиками, бо ті завчасно підготувалися до холодів — струсили усе до решти листячко зі своїх корякуватих чорних лап.
Тільки сосни однаково цідять з-під віття темну таїну, променять величавий спокій. Вони непідвладні примхам жодної пори року.
А що то за сміливець-незнайомець на краю галяви? Не зважає ні на що — цвіте. Листя не видно, а гілки його густо окутує рожевуватий серпанок. Точнісінько розквітлий навесні абрикос.