Дивується дядько: звідки це в нього така ясновидність взялася? Он у ліщиннику, неподалік від села, стовбичить його загублена корова. Он під тим корчем розбійники закопали золото — там воно уже кілька століть лежить, треба буде завтра прийти з лопатою і викопати скарб. Он крива відьма з волохатим лісовиком на пеньку в карти грають…
І ніщо йому більше дороги не перепиняє, і кожне дерево до нього в поклоні схиляється.
Пригнав дядько свою корову додому — а там переполох: домашні чують його голос, а самого не бачать. Виявляється, він до того ж іще й невидимим став!
Та ось зайшов до хати, роззувся. І тут діти побачили батька, дружина — чоловіка. А сам він у ту ж мить забувся про все-все, що недавно знав. Навіть забувся, де це той корч, під яким бачив закопаний скарб. А все тому, що чарівна квітка папороті залишилася в постолі, не доторкувалася більше до його тіла, отже, і не діяла.
Вранці прокинулася сім’я і чує, хтось у двері стукає. Заходить незнайомий чоловік та й каже:
— Я — купець, чи не продасте що-небудь?
— Та немає в нас нічого на продаж, — одказує хазяїн. — Живемо бідно, як на щось розживемося, то й собі треба.
— Е ні, — мовить той покупець, — я вже як заходжу до хати, то мушу щось купити, таке в мене правило… Ну хоча б ось ці постоли продайте — скільки правите за них?
— Смієтеся, добродію? Постоли й новими копійки коштували, а зараз геть чисто стопталися — яка за них плата? Хіба на смітник годяться.
— Раз так — беру їх собі. Ось вам гроші.
Насипав дядькові цілу жменю червінців, забрав постоли та й пішов.
Той дивується:
— Якийсь нерозумний купець! Та за такі гроші не те що постоли — три корови купиш.
Так і не здогадався, що то сам нечистий перекинувся купцем, щоб видурити в нього квітку папороті, яка лежала в постолі. Випало, бач, чоловікові щастя, та не зумів його втримати.
Переконаний, що серед моїх земляків не знайдеться людини, яка б не чувала бодай однієї казки чи легенди про папоротевий цвіт, про таємничу ключ-траву. Отже, рослина ця заслуговує на нашу увагу вже тільки тим, що протягом століть викрешувала в народу гінке буяння фантазії, високий злет мрії і думки, торкалася найпотаємніших струн душі, по-своєму відгукувалася на вічне прагнення людини осягнути незвідане, пробуджувала в серцях чуття неминущості справжньої краси. Бо людям однаково потрібні і хліб, і космічні ракети, і казка. Тому вони нерідко ставлять пам’ятники навіть казковим героям. Ось і в центрі нашого ровенського парку вже не одне десятиліття кам’яний богатир усе бореться з триголовим Змієм-Гориничем. І я нітрохи не здивуюся, якщо колись неподалік з’явиться у камені і неіснуючий вогнецвіт ключ-трави.
Так і хочеться принагідно розповісти ще одну небилицю, яка багато років тому як схвилювала мене, то й досі хвилює.
…Сільському парубкові Івану, як і тому дядькові, що шукав корову, квітка ключ-трави далася теж порівняно легко: не встиг він увійти в опівнічний ліс, як тримав у руках вогнецвіт папороті. Та вже наступний ранок приніс хлопцеві розчарування, бо замість незліченних скарбів, що мали йому відкритися, до його убогого житла прийшла дівчина, та ще й не казкової, звичайної собі вроди. І хоч вона стала його дружиною, та все одно Іван вважав себе обдуреним. Бо грошей як не мав — так і не має, а поле як було нещедрим — таким і лишилося.
Хіба одним тільки вирізнялося Іванове сімейне життя: у нього, на відміну від сусідів, ніколи сварки в хаті не було. Траплялося, що п’яним прийде додому, а то й злим на весь світ — дружина завжди зустріне лагідним словом, приголубить, утішить, то вже й на душі повеселішає.
Та для Івана це як щось само собою зрозуміле. Не цінував його. Було, дружина за свою поступливість та лагідність ще й з синцем під оком ходить.
Аж то погнав цар чоловіків на війну. Жінки плачуть, ридма ридають, а Іванова пошила своєму полотняну сорочку і попросила носити її завжди, ніколи не скидати.
От носить Іван сорочку, а в битвах його шаблі не беруть і кулі обминають. В яку катавасію не потрапить, завжди вийде без жодної подряпинки. Як не хитрує ворог, щоб заманити його в пастку, а Іван виявляється хитрішим.
Пішла про нього слава по всьому війську. А разом зі славою прийшли й чини: то десятником поставили, то сотником призначили, а то вже й тисяцьким назвали. Минув ще час — уже й на генералів Іван покрикує, уже з самим царем за одним столом обідає. Дійшло до того, що цар свою дочку йому за дружину віддає.
Загордився Іван, забувся не тільки про те, що давно одружений, а й про рідне село не згадує. Готується до весілля з царською дочкою.
От вдягається він до шлюбу — в найкращу одіж вдягається. А груба полотняна сорочка так йому тре, так йому муляє, та ще й потом смердить — з такою, дивись, ще осоромишся перед вельможами. Скинув ту сорочку, вдягнув нову, шовкову, напахчену заморськими пахощами. А тут слуга помітив оте полотняне рубище, гидливо взяв його двома пальцями та й кинув у палаючу грубку…
Тут зірвалася буря, якої світ не бачив, загули-застогнали вітри на всі голоси, вириваючи з корінням столітні дуби, засичали блискавиці, а громи ревіли, аж захлиналися.
Кинувся Іван до грубки, щоб вихопити з полум’я сорочку, а там сорочки вже й нема — догоряє листочок квітучої папороті. Схопив він у руку вогненний цвіт — а в руці уже тільки сивий попіл…
Коли це гонець від царя на поріг: захворіла царська дочка, весілля відкладається.
Тут і другий гонець: сусідній король напав на їхню країну — треба негайно вирушати у похід.
І пішло в Івана все навпаки. Спочатку зазнало поразки військо, яке він повів на війну. Потім' його понизили до тисяцького, згодом — до соцького, до десятника, а там уже і рядовим воїном погнали в бій. Ті, ким він недавно командував, навіть знатися з ним не хочуть.
Задумав Іван знову здивувати всіх своєю хоробрістю і військовою вдатністю. Та під час битви був порубаний-постріляний, ледве живим лишився. Так його калікою і відправили з війська.
Згадав Іван про рідне село, вертає туди, єдиною думкою тішиться: ось прийде додому, заживе з дружиною душа в душу та й забудуться підступні друзі-вороги і злі начальники, переболять рани і переятрять образи. Ось прийде — і все минуле зітреться, як поганий сон. Добре, хоч живий лишився.