— А це саме те, що я намагаюся пояснити тобі. Я цього не потерплю!
— Я залишу ваш дім, синьйоре!
— Я відповідаю за тебе.
— Ні, синьйоре. Віднині за мене відповідатиме Джо.
— Тоді забирайся геть з мого дому!
Вона піднялася до своєї кімнати і плакала там від гніву й жалю до цього дорослого йолопа, проте спакувалася. Вранці вона приготувала сніданок, але залишилася в кухні, аж доки хазяїн пішов на роботу. Згодом прийшла хазяйка і плакала, а тоді до неї приєдналися й діти.
Вдень приїхав Джо і відвіз її до родини Пелукі, де вона житиме, доки побереться з ним. Марія Пелукі пояснила їй, що в цій країні жінка виходить заміж, як принцеса, і це була правда. Три тижні вони разом з Марією тільки те й робили, що ходили по магазинах,— спочатку купили для неї весільну сукню, білу й за останньою модою, з довгим атласним шлейфом, який тягнувся долі. Однак ця сукня була й практична, оскільки шлейф можна було відстебнути і сукня перетворювалася на чудове вечірнє вбрання. Для Марії та її сестри, які будуть дружками нареченої, теж купили вбрання, жовте та кольору лаванди, які можна згодом використовувати як вечірнє. Потім ще придбали взуття, квіти, одяг для подорожування, валізу і нічого не було взято напрокат. А коли настав день весілля, Клементина так стомилася, що у неї підгиналися ноги і вона пройшла крізь церемонію вінчання, мов крізь сон, який ледве пам'ятала. На весільному обіді було багато італійців, багато вина, музики, страв. А згодом вони з Джо сіли на потяг до Нью-Йорка, де будинки були такі високі, що їй одразу захотілося додому, і вона відчувала себе беззахисною.
У Нью-Йорку переночували в готелі, а наступного дня сіли на потяг ді люссо — першокласний, що їхав до Атлантік-Сіті. Тут для кожного пасажира було окреме місце, а офіціант розносив наїдки та напої. Клементина повісила на спинку свого крісла норкове манто, яке їй подарував Джо. Всі бачили і всі милувалися нею, і вважали її багатою жінкою. Джо гукнув офіціанта і попросив принести віскі з содовою, але той удав, ніби не розуміє. Отож їх обслужать в останню чергу. Клементина сповнилася гнівом і досадою. Вона збагнула, що доки вони не говоритимуть мовою цієї країни, до них ставитимуться зверхньо, наче вони бидло. А саме так до них ставилися під час подорожі, оскільки офіціант більше не підходив до них, так ніби їхні гроші не такі, як гроші інших пасажирів.
Спочатку вони проїхали великим темним тунелем, а потім опинилися у непривітній місцевості, де з багатьох димарів виривався вогонь, а довкола був ліс і річки, по яких можна було кататися на човні. Вона дивилася з вікна на місцевість, яка пливла повз них швидко та спокійно, як вода, аби пересвідчитись, чи вона така ж прекрасна, як Італія. Але те, що Клементина побачила, було не її країною, не її землею. Біля міст, які вони минали, розкинулося багато кварталів, де жили бідні і де на мотузках висіла білизна, і вона подумала, що й тут так само — білизна на мотузках, напевно, однакова в усьому світі. І помешкання, в яких жили бідні, теж були однакові, і те, як вони тулилися одне до одного, і як біля них були розбиті садочки, невеличкі, однак доглянуті, видно, з любов'ю і ласкою. Трохи пізніше того ж дня, коли вони мчали країною, вона бачила, як закінчилися заняття в школах і як на вулиці висипало багато дітей, вони несли книжки, їхали на велосипедах і гралися, багато хто з них помахав рукою потягу. Клементина помахала їм у відповідь. Вона помахала рукою дітям, які йшли полем у високій траві, і старому чоловікові, і вони всі помахали їй у відповідь; потім вона помахала рукою трьом дівчаткам і жінці з коляскою, маленькому хлопчику в жовтому піджачку, який ніс валізку, і він теж махав їй рукою. Потім вона здогадалася, що потяг наближається до океану, бо довкола повіяло свіжістю, стало менше дерев і більше табличок з назвами готелів, де вказувалася кількість номерів та ресторанів. Вона була щаслива, коли побачила назву їхнього готелю і переконалася, що він ді люссо. Згодом потяг зупинився, їхня подорож скінчилася: Клементина почувалася дуже невпевнено і несміливо, але Джо сказав: андіамо — ходімо, і офіціант, який був таким неввічливим, узяв сумки і простягнув руку по манто, однак вона сказала: "Ні, дякую". А потім — найбільша чорна машина, яку юна будь-коли бачила в своєму житті. На ній була назва їхнього готелю, вони сіли туди з іншими людьми, але не розмовляли одне з одним, поки їхали, бо вона не хотіла, щоб інші зрозуміли, що вона не знає мови цієї країни.
Готель був просто розкішний. Вони зайшли до ліфта, тоді пройшли по коридору, застеленому густим килимом, у чудовий номер, на підлозі якого теж лежав густий килим. У номері був туалет, щоправда без біде. Коли офіціант пішов, Джо дістав пляшечку віскі з валізи, трохи випив і попросив її сісти йому на коліна, але вона сказала, що сяде трохи пізніше, не годиться при денному світлі, буде краще, коли вони дочекаються сходу місяця, а зараз вона хотіла б спуститися вниз і подивитися на ресторани й кімнати для. відпочинку. Клементина подумала, чи не зіпсує солоне повітря норку. Джо ще трохи випив. З вікна вона бачила океан, і гребінці хвиль, і через те, що вікна були зачинені, а вона чула шум хвиль, їй здалося* що вона снить. Вони спустилися вниз знову, мовчки, бо вона остаточно переконалася, що краще не говорити своєю мовою — ла белла лінгва — в такому розкішному місці. Оглянули бари й ресторани, які були чудові, а потім вийшли на широку набережну. У повітрі відчувався присмак солі, як у Венеції, і пахло Венецією, пахло також стравами, які готуються на відкритому вогні. Це нагадувало їй святкування дня Святого Джузеппе в Римі. З одного боку було зелене, холодне море, яке вона перетнула, щоб дістатися до нового світу, а з другого,— багато цікавого. Вони відходили все далі й далі, поки набрели на циган, у вікні їхнього намету була намальована рука — там могли провістити долю, і коли вона запитала, чи розмовляють тут італійською, їй відповіли її рідною мовою: "Так, так, так, не сумнівайтеся!" Джо дав Клементині долар, і вона пішла до намету. Циганка глянула на її руку і почала розповідати про її долю, але це була не італійська мова, а якась ламана мова, що складалася частково з іспанських слів, а частково зі слів, яких Клементина ніколи раніше не чула. Вона зрозуміла лише окремі слова, такі як "море" чи "морська подорож", але не могла збагнути, чи вона вже здійснила цю подорож, чи лише збирається здійснити. їй набридла циганка, яка збрехала, сказавши, що знає італійську, і вона зажадала, щоб та повернула гроші, але циганка сказала, що коли гроші повернути, станеться нещастя. І знаючи, що цигани справді можуть накликати біду, Клементина поступилася і вийшла з намету туди, де її чекав Джо. Вони знову прогулювалися між зеленим морем і привабливими запахами їжі, яка готувалася на відкритому вогні, торговці їх закликали і манили спокусливо, як янголи з пекла. А потім трамонто — захід сонця, довкола засяяли вогні, як перли, і, озираючись, Клементина побачила рожеві вікна готелю, де їх знали, де був їхній номер і куди вони могли повернутися, коли захочуть, а шум моря звучав, як віддалений грім у горах.