Київські прохачі

Сторінка 20 з 30

Нечуй-Левицький Іван

І в Мокрієвської знов одразу очі зайшли сльозою. Улясі стало жаль цієї безталанної людини. Вона зирнула на батька й прижмурила очки, ще й кліпнула ними раз і другий.

— Коли вже ви так намагаєтесь, то я й не візьму завдатку од сестри! Про мене наймайте й ви. Я добре тому відомий, що ви завжди платите за квартиру й грошей моїх не замотаєте: глядіть же, не гайтесь, бо як трапиться який наймач, то я й оддам кімнатку, — сказав Кміта, котрому й справді стало шкода Мокрієвської.

Мокрієвська одразу ніби почутила полегкість на серці, повеселішала, подякувала й перестала румсати.

— Це, певно, та Сухоребра понабріхувала вам на мене. Вона баче, що між нами єднання, та й хоче нас розраяти, щоб ми посварились, бо вона ж не любе, як де в хаті спокій та мирнота. Я заздріваю, що це її намова.

— Та де там її намова! — обізвалась Уляся, — то вам тільки так здається.

— От я й загостювалась в вас, а там, мабуть, і моя господиня сподівається мене та гнівається, — сказала Галецька й похапцем встала й попрощалась з усіма.

— Заходьте ж до нас та не цурайтесь нас! — говорила Уляся, проводячи гостю з світлиці, — розважите себе трохи в горі.

— Спасибі вам за ласку: зайду колись, як буде час, — сказала гостя.

І Галецькій знов стало сором начіплювати торбу та вдягати латану удяганку; стало сором і перед Улясею, і навіть перед Мокрієвською.

V

Раз якось після Петра Лука Антонович Літостанський йшов на службу в "губернське правлєніє" з бомагами під пахвою. Він вийшов зарані з дому, щоб трохи проходитись та подихать свіжим повітрям, бо ранок був пишний. Після петрівчаних дощів настала година. З вогкої землі йшов легенький опар і ніби прозорою імлою оповивав гори й пригорки, вкриті садками, неначе дібровами. Літостанський простував проз Михайлівський монастир і несамохіть задививсь на пишний вигляд: на Хрещатик, на Царський сад та на інститут, котрий неначе виліз на подовжастий пригорок і довгими рядками вікон ніби оглядав хрещатицьку долину через верхи старих лип та каштанів. Цей горяний чудовий закуток нагадав йому рідний Канів.

Літостанський трохи постояв, втупивши очі в той пишний вигляд, і в його серце пом'якішало й душа подобрішала. На серці стало радісно, і йому забажалось зробить щось добре, щось комусь приємне. Він вглядів під монастирем рядки старців і завернув до брами, щоб подати милостину.

На майдані сновигали прочани з усяких країв, неначе ворушилась комашка. Скрізь по майдані то чорніли полтавські свитки та чорні корсети на молодицях, то біліли білі свитки та магерки на білорусах, червоніли хустки на головах та червонясті плахти на чернігівських та могилівських молодицях.

Молодиці та дівчата товпились коло рундуків, де блищали на сонці почеплені зелені й сині, й червоні разки усякого скляного намиста, де лисніли на прилавках срібні та позолочені хрестики, дукачі та образки. Ця частка Софіївського майдана, коло Михайлівського монастиря була схожа на чималий торжок або ярмарок десь в містечку, куди якимсь випадком збіглись та скупились цілими ватагами люди з усяких країв України і звідусіль.

Літостанський, почутившн в душі потяг до якогось доброго вчинку, завернув до дзвіниці, де по обидва боки брами на сходах стриміли два рядки старців. Він почув їх жалібне прохання і не міг вдержатись, щоб не подать милостині кільком сліпцям та калікам.

Саме в той час Кміта йшов на Поділ. Він в той день не виходив з торбами під монастир, бо мав на думці купити дещо на Подолі. Кміта простував попід монастирською стіною й вглядів Літостанського. Йому спало на думку пристать до молодого хлопця, познайомитись з ним та залучить до своєї господи. Але передніше йому хотілось розпитать в його й довідатись, хто він, що він за людина.

Літостанський приступив до старців і подав милостиню крайнім бабусям та сліпчихам. Галецька й Мокрієвська стояли поруч вдвох. Молодий хлопець поклав і їм в долоні по копійці. Слідком за ним Кміта й собі витяг з кишені гаманець, мерщій розшморгнув і подав милостиню Галецькій та Мокрієвській. Цей вчинок трохи здивував їх обох. Кміта приступив зараз до Літостанського й заговорив до його.

— Одже я, ходячи сюдою, таки частенько бачу вас, як ви подаєте милостинку божим старцям. Ви, певно, добра людина, — сказав Кміта.

— Може, й не така добра, як вам здається, але коли я бачу якусь каліч, або яку нужденну замлілу старчиху, то якось і сам незчуюсь, як тикну їй в руку якогось там шага, — обізвавсь Літостанський.

"Не впізнав мене в сіртуку. А скільки разів він сам мені подавав в жменю милостиню! Коли не впізнав, то й добре!" — подумав Кміта, йдучи попліч з молодим хлопцем.

Літостанський був височенький на зріст, рівний станом, як очеретина, та русявий, аж білявий. Біле лице посвіжішало на чистому вогкому повітрі. Довгі м'які вуса вились, наче кінчики хмелю; малинові уста були повні й свіжі. В ясних блакитних очах неначе лиснів одлиск блакитного чистого неба. В ясно-сірому убранні, в білому солом'яному брилі його постать була вся ясна та світла. В блискучих проміннях сонця, під синім чистим небом молодий хлопець сам здававсь одлиском того чистого неба та променястого сяєва. В його білявому виду, в його блакитних очах неначе десь затаївсь і визирав на світ клаптик синього неба.

Кміта й справді був кмітливий і вмів добре кмітить: він догадувавсь, що в цього білявого хлопця була добра душа, було почутливе м'яке серце.

"Отакого жениха я бажав би для своєї Улясі", — подумав Кміта.

Але старий Кміта почав підступати з хитрощами, щоб довідаться, що за людина був той молодий хлопець, якого він роду, яке його становище, який він на вдачу.

— Ви самі таки родом з Києва, чи, може, ви перейшла звідкільсь сюди, в Київ? — спитав Кміта, трохи перегодя.

— Я не тутешній, бо я родивсь в Каневі. Там мій тато на службі; служе давно, дуже давно, — сказав Літостанський.

— І тепер служе там? — спитав Кміта.

— Служить, закинутий в глушину. В Каневі не те, що в Києві: трудно там піти вгору, та й нікуди йти вгору, не те, що в Києві, — сказав Літостанський і засміявсь дзвінким веселим сміхом.

— Це правда, що там нікуди йти вгору, не те, що в Києві. Чи жива й ваша мама, чи вже померла?