Пішов дощ. Але на нього ніхто не звертав уваги. Лікарка, до якої йшла Волина мама, жила навпроти базару в бідному домі. І її не треба було шукати, бо вона сиділа просто на тротуарі коло розкладушки, на якій лежав її паралізований чоловік. На одній нозі в нього був черевик, а друга нога зовсім боса. Він лежав укритий від дощу замість ковдри — скатертиною з вишитими квіточками. Тітка Саша привіталася до лікарки, але стара не хотіла її нізащо впізнати, бо зовсім була неначе не при собі. Нарешті вона спромоглася заплакати й плакала довго. їй стало тоді легше дихати, вона впізнала Волину маму й поцілувала їй руку. "Що ви робите, доктор?" — скрикнула тітка Саша, не знаючи, куди діти поціловану руку. "Всі на Сирець,— сказала лікарка,— і ніхто не повертається. Ми лежимо під дощем два дні, чути од Бабиного Яру густу стрілянину й вибухи, чекаємо, доки прийдуть і за нами, а вам спасибі, що не побоялися підійти".
Люди все сунули й сунули на Дорогожицьку. Крізь густий осінній дощ часом пробивалося сонце. Ось до Волі підбігла дівчинка маленька, кучерявенька і з голосним плачем стала питати, де її мама. Волі стало жалко дівчинки, він попросив свою маму взяти дівчинку жити, доки знайдеться її власна мама. Але мама дівчинки сама вже шукала доню, схопила на руки і кинулася наздоганяти когось на шляху до Бабиного Яру.
Лікарка попросила тітку Сашу зайти до її кімнати й пошукати там у буфеті за дощечкою порошків. Воля пішов з мамою до кімнати лікарки, а Фелікс залишився на вулиці. Кімната була зовсім розруйнована, наче тут давно ніхто не жив. На підлозі валялися подерті подушки, розбиті портрети, книжки, череп’я з посуду. "Це, мабуть, бандити наробили",— сказав Воля. Мама звеліла йому мовчати і взялася шукати порошки. Вона насилу їх знайшла й винесла лікарці. Лікарка схопила їх в обидві руки й дуже зраділа. "Дай боже, щоб вам теж хтось допоміг в останню вашу хвилину. Тепер ми з чоловіком не чекатимемо так довго, вип’ємо порошки, і все..." Волина мама хотіла забрати порошки назад, вона не знала, що це була отрута, але лікарка не дала. "Спасибі вам, добра людино,— ледве чутно промовив чоловік лікарки, про якого Фелікс подумав, що він уже неживий,— тільки покладіть її зі мною поруч..." Волина мама з допомогою Фелікса стала підводити лікарку, і тільки встигли вони покласти її на ліжко, як налетів якийсь тип і став бити їх нагайкою по чім попало.
Коли Фелікс і Воля з мамою повернулися додому, була ніч і зробилося так страшно, наче навкруги чигали самі бандити, шумів густий-прегустий ліс — і ніякої міліції поблизу. Та, правда, так воно й було. Тітка Саша цілу ніч плакала, це Фелікс чув виразно, і згадувала свого чоловіка, який загинув од німецької бомби разом з його, Фелікса, власним батьком. Тітка Саша цілу ніч палила папери і сказала Феліксу, щоб він не забував, хто був його батько, а німців все одно виженуть. Потім тітка Саша вийняла на паркеті дощечку, виколупала там ямку ножем і запхнула туди радянські документи. Фелікс дивився і примічав, і часом він впадав у сон, і йому все снилося, як вони йшли Львівською на Лук’янівку. І ось німець якийсь веде на повідку Цяцю, а Цяця рветься до Фелікса, кусає німця за руки, і Фелікс прокидається коло тітки Саші, а потім знову — то засне, то прокинеться, аж поки йому стало все снитися: і сам сон і просинання. Так тривало до ранку, поки Фелікс добре виспався.
З того дня тітка Саша змінилася й стала не похожею на людину, якою була до війни. Вона кудись надовго ходила, а раз не приходила цілий тиждень. Часто до неї забігали люди, коротко спали, зникали тихо й хутко. Тітка Саша казала сусідам, що працює на німецькій кухні, і приносила дітям залишки від обідів. На квартиру до них поставили двох німців з місцевого гарнізону, які поправлялися перед відправкою на фронт — кудись під Харків. Німці цілком зайняли їхню єдину кімнату і наплодили безліч вошей. Фелікс часто сидів і спостерігав чужих людей, зовсім не признаючися, що знає більше, ніж двоє-троє німецьких слів. Він весь час кипів у своїй зненависті до вбивць батька і часто ховав очі, щоб німці чогось не помітили.
А Воля швидко знайшов з німцями спільну мову, ті навіть робили спроби погладити його біляву голівку, хоч хлопчик спокійно й поважно щоразу виривався й біг щось своє робити. Фелікс ніяк не впізнавав Волі, невже він забув про ненависть? Але Воля лагідно посміхався до Фелікса і все розпитував німців, як працює їхній автомат. Німці реготали й показували, а Воля, наморщивши чоло, намагався все зрозуміти. Однієї ночі Фелікс, який спав разом з Волею, прокинувся від того, що йому стало холодно в бік, і він встиг схопити Волю, коли той націлявся з автомата на німців, що спали. Волю зрадив його спокій, він плакав і кусався, але Фелікс поклав його силою на ліжко, ліг сам і до ранку під ковдрою шепотів на вухо Волі різні свої плани, аж доки не поснули обидва.
Німці були люди нудні й брудні. Вони ваксували й чистили чоботи, самі прасували мундири, полюбляли блискучі ґудзики, значки, нашивки, до каски стромляли квітку, морди уважно й часто голили, мастили кремом, оббризкували парфумами. Під сорочками ж на голому тілі вони носили бруднющі фуфайки, повні нужі. Німці прудилися вечорами коло розпеченої аж червоної пічки, ловили навпомацки під фуфайкою кузку і потім кидали її просто на підлогу, не турбуючись про дальшу її долю і приказуючи щоразу: "Пахтизан!" Жерли німці, як свині, жерли так, наче наїдалися до кінця життя, неймовірно псували повітря і вважали це ознакою вищої раси.
Часто німець прокидався серед ночі, помацки відрізав собі шматок м’яса чи сала, хліб — і плямкав цілу годину, доки знову засинав. Вдень постояльці їли не менше п’яти разів,— Фелікс і Воля міркували між собою, як це можна було так багато їсти і не луснути. Вечорами німці запалювали гнотика в коробочці з парафіном, вечеряли, пили ром і французькі вина, потім співали, як дурні бики. Один розповідав другому, який він ще хворий, а його женуть знову на фронт; він послав додому тільки вісім посилок з цього Києва, і сльози сипалися з банькатих фріцових очей. Фріц сьорбав носом і хлипав, і приказував, і аж сякався од свого арійського смутку.