Примружився од щастя, міцно заплющив повіки, похитав головою; витягнувши шию, висунувся в отвір бійниці, шоб краще відчувати; вдихав аромат морозу та дерева, солодкого димку, шо вився з димарів Червоного Терему; з прикритими повіками він немовби краще бачив, гостріше й виразніше чув; там він, там, геть уже поряд, геть уже близько, за яром, за ровом, за потрійною стіною, за високим частоколом, — так через стіну можна ж перестрибнуть, під частокіл прослизнуть. От би зараз м'якесенько-тихесенько, нечутно, невидимо з башти зіскочити, у заметільному вихорі, наче легенька пилючка, через яр перелетіти, та й ф-фух! сніжним вихорем у слухове вікно! Повзком, стрибком, гнучко й довго, не упустити, сліду не загубити; ближче, ближче до терему, ні сліду на снігу не залишити, собаку не звалувати під ворітьми, худоби не сполохати!
І упитися, упитися, упитися буквами, словами, сторінками, їхнім солодким, запорошеним, гострим, неповторним запахом!.. О, маків цвіт! О, золото моє нетлінне, невечірнє!
— Ги-и-и-и-и-и-и!!!.. — вигукнув у блаженстві Бенедикт.
— Шо, зятьку, дозрів? — хтось тихо засміявсь позаду, над вухом. Бенедикт здригнувся і розплющив очі.
— Тю на вас, тату! Налякали!
Тесть підкрався без жодного звуку, мостини і не рипнули. Мабуть, пазурі втягнув. На ньому теж був червоний балахон, на голові — ковпак, тільки по голосу та по смороду знать, шо то й справді тесть, Кудеяр Кудеярич.
— То як? — прошепотів тесть. — Кидь?
— Не пойняв...
— Скинуть — охота? Федіра Кузьмича, слава йому, скинуть — готовий? Лиходія-мучителя? Недомірка чортового?
— Готовий, — рішуче прошепотів і Бенедикт. — Тату! Та я б його — голими руками!..
— Серденько моє золоте!.. — зрадів тесть. — Ну?! Нарешті!.. Наре-ешті!.. Дай я тебе обійму!
Бенедикт з Кудеяр Кудеяричем стояли, обійнявшись, дивилися на місто з висоти. По хатах засвітилися сині вогники, захід згас, вигулькнули зірки.
— А давай один одному клятву дамо, — сказав Кудеяр Кудеярич.
— Клятву?
— Еге ж. Шоб дружба навік.
— А-а... Тоді давайте.
— Я тепер для тебе — все, шо хоч. Дочку за тебе оддав, а хочеш — жінкою поступлюся?
— Н-н-необ'язательно. Нам нада кант у груді та мирне небо над головою. То закон такий, — пригадав Бенедикт.
— Еге ж. І шоб удвох — супроти тиранів. Згодний?
— Та хіба ні.
— То по руках, розорим гніздо угнітателя?
— Ой, тату, там, мабуть, книг — як снігу!
— Та-а-а, дорогенький, більше, бі-ільше. А він з їх картинки видирає.
— Мовчіть, не треба, — заскреготів зубами Бенедикт.
— Не можу мовчать! Іскуство ж гине! — строго висловився тесть. — Нема гіршого ворога, ніж байдужість! Отак з мовчазної згоди байдужих і творяться усілякі злодійства. Ти ж "Муму" читав? Зрозумів прітчу? Як він ото мовчав-мовчав, а собачка й загинула.
— Тату, але ж як...
— Ніштяк, усе продумане. Революцію робитимем. На тебе одного й чекав. Вночі поліземо, він по ночах не спить, а вартові вже й потомляться. То по руках?
— Та як це вночі, вночі ж темно!
— А я на шо? Я ж світоч, хіба ні?
Тесть пустив очима промінь і засміявся, задоволений.
Чисто та ясно, льодяно було на душі. Без неврозів.
ЯТЬ
Червоний Терем усередині легенько тхне пліснявою — запах такий знайомий, хвилюючий... Ні з чим не сплутаєш. Старий папір, стародавні палітурки, шкіра, сліди золотого пилку, солодкого клею. У Бенедикта легенько підкошувались і слабшали ноги, наче він ішов на перше побачення з жінкою. З жінкою!.. — та нашо йому тепер тая жінка, чи Марфутка, чи Оленька, коли всі мислимі жінки з усіх тисячоліть, всі оті Ізольди, Розамунди, Джульєти, з їхніми шовками та гребенями, капризами та кинджалами вже скоро, ось уже скоро, будуть його, і нині і присно, і на віки віків... Коли він зараз, оце прямо зараз, стане володарем чогось нечуваного, неймовірного... Шахіншах, емір, султан, Король-Сонце, начальник Жека, Предсідатель Земного Шара, мозольний оператор, письмоводитель, архимандрит, папа римський, думний дяк, колезький асесор, цар Соломон, — все це буде він, він...
Тесть освітлював дорогу очима. Два сильних, місячно-білих променя обшарювали калідори, — пил то спалахував, плавав у стовпах світла, то згасав на мить, коли тесть моргав, — Бенедиктові паморочилось у голові од частих спалахів, од аромату близьких книжкових палітурок, од солодкуватого смороду з тестевої пащі, — той раз-по-раз смикав головою, наче його комір душив. Тіні, наче гігантські буквиці, танцювали по стінах, — "глаголь" гака, "люди" гострого Бенедиктового ковпака, "живете" розчепірених, обережних, обмацуючих стіни пальців, шо нишпорили у пошуках потайних дверей. Тесть звелів ступати тихо, валянками не човгати.
— Слушай революцію, їтіть!..
Революціонери навшпиньки кралися по калідорах, завертали, зупинялися, озиралися, прислухалися. Десь там біля входу валялася нікудишня, тепер уже бездиханна, варта: куди тому бердишеві чи алебарді проти двосічного, швидкого, наче птах, гака!
Пройшли два яруси, піднімалися по сходах, навшпиньки пробиралися через підвісні галереї, де крізь міхури на вікнах ясно й моторошно світив місяць; чорними валянками нечутно пробігали по місячних мостинах; розкрилися внутрішні, високі та візерунчаті сіни, де похропувала, — ноги врозкидь, шапки на грудях, — п'яна внутрішня варта. Тесть одразу став тихенько лаяться: ніякого тобі порядку в государстві. Федір Кузьмич, слава йому, все розвалив! Наскоком, сильно тикаючи, знешкоджували варту.
За сінями знову калідори, і солодкий запах наблизився, і глянувши вгору, Бенедикт аж руками сплеснув: книги! На полицях — книги! Господи, Боже! Аж коліна підігнулися, аж затремтів та нишком заскімлив: та життя ж людського не вистачить оте все перечитать! Ліс, гай із листям, завірюха нескінченна, без розбору, без числа! А!.. А!!!.. А!!!!!!!!! А може... га?.. може десь тут... може й заповітна книжечка!.. де сказано, як жить!.. Куди йтить!.. Куди серце повернуть!.. Чи може, тую книжечку Федір Кузьмич, слава йому, вже знайшов, розшукав і читає: на лежанку стриб, та й почитує, та й почитує! Оце ж він її знайшов, ірод, та ще й читає!!! Тиран, бля!
— Не відволікайся! — дихнув у обличчя тесть.
Калідори множилися, загиналися, роздвоювалися, заглиблювалися у невідомі глибини терему. Тесть водив очима — тільки корінці книг мелькали.