Букви теж: спочатку бігають-плигають, як оті мурашки, а потім рівненькими такими рядками полягають, чорненькі, шось шепочуть. Які з них відкриті, або ж сказать, розкриті, ті аж наче запрошують: заходь!
Оце буква "он", віконце кругле, і наче дивишся крізь нього з горища на гулкий весняний ліс, — дале-е-еко видно, струмки побачиш і галявини, а якшо повезе, націлишся оком, то ще й Птаху Білу, малу, далеку, наче ото білу смітинку. Оце буква "покой", — так це ж двері, отвір дверний! А шо там за ним? — невідомо, може, життя нове, нечуване-небачене! Якого ще не й бувало!
А осьо "хер", а то ще "живете" — ті, навпаки, дорогу перегороджують, не пускають, вихід навхрест забивають: сюди не пущу. Зась!
"Ци" і "ща" — з хвостами, наче Бенедикт до весілля.
"Черв" — наче стуло перевернуте.
"Глаголь" — на гака схоже.
Тож якшо сигнал справжній, то все це разом: і папір, і букви, і картини, які через букви видно, і шепіт перебігаючий, і гул якийсь, і вітер, шо від перегорнутих сторінок здіймається, — пилякуватий, теплуватий, — все це зненацька я-як згуститься, з'явиться, приплине, повітря кругом наче якоюсь хвилею заллє, отоді вже й знаєш: о, оце воно! Вже йду!
І миттю одлинула, одплинула, одступилася, на ліжку залишилася вся важкість, весь млявий смуток, все густе, тілесне, м'ясне з боку на бік качання; ні непокою, ні ліні, ні болота душевного, тягучого, липкого; весь одразу піднімаєшся, єдиним поривом, наче нитка натягнена, легкий та дзвінкий; бо є мета в голові: знаєш, шо робити, зібраний та веселий!
Зникла, кажу, уся важкість тягуча , — тільки порив! тільки душа!
Сам собою, наче верхня, зачарована шкіра, ліг на плечі балахон, надійним захистом ліг на обличчя ковпак; бачити мене не можна, я сам всіх наскрізь бачу! Зброя міцна, вертлява, сама до руки приросла, — вірний гак, буквою "глаголь" заломлений! Глаголем жечь сердца людей! Пташиним, переливчастим свистом, помахом руки закликаю товаришів; завжди готові!
Диво, а не товариші, летючий загін! Чи з двору гукнеш, чи з галереї — вони вже тут! Наче не сплять, не їдять, кожна дюжина — як одна людина! Готові, вперед! Суворе, світле воїнство, піднялись і летимо, чи в спеку, чи в люту завірюху, — нема нам перешкод, розступаються народи!..
Вламуємось і беремо; рятуємо. Якшо сигнал був справжній, — беремо й рятуємо, бо вона й справді там, Книга. Покликала, поманила, голос подала, явилася.
А якшо сигнал несправжній — ну, тоді нема нічого. Як у Костянтин Леонтича. Нічого, крім сміття.
А з Костянтин Леонтичем безглуздо вийшло: а чого, — а того, шо їхав Бенедикт сам-один у санях, темніший за хмару, весь набряк і оплив од дум, а думи теж темні та слізливі, наче хмари осінні, — оце, шо на небі хмари, шо в грудях, правильно фєласофія каже, — нема ніякої різниці! Сам, і не бачивши знав, шо очі кров'ю налилися, шо під очима провалилося, шо личко потемнішало, кучері потьмяніли, позлипалися, нечесані, немиті, — голова стала пласка, як все'дно ложка; горло аж склеїлося од курива, неначе глини наївся. Саме за ріг завертали, аж раптом як наче дьорнуло: та ондечки ж. У тій хаті.
Тож і допустив самовольство, або ж нарушеніє техніки: наскоком, не подумавши, сам-один пішов, без товаришів. Стій! — це Миколі; віжки натягнув, зупинив: чекай тут; накинув ковпака, пнув ногою хвіртку.
Кажуть же: самому на вилучення ходить — то самовольство, і правильно кажуть: за каганцями ж сам не підеш? Бо ще здогадається каганець, шо то людина, і заверещить, і згасне, і других попередить? А то й несправжній попадеться? І в нашому ділі так само: наука, вона єдина.
Репетував Костянтин Леонтич і пручався, і по руці Бенедикта вдарив — ой, як боляче. По-научному — чинив опір.
Сусідів гукав, аж захрип, — не прийшли, поховалися; зірвав ковпак і впізнав Бенедикта, і завищав, і по лицю бив, упізнавши.
Дряпався сильно і бунтівно; навіть і повалив.
А от за гака даремно руками хапався: гак двосічний, не треба за нього руками хапацця.
Він не для того.
Гак для того, шоб книгу схопити, підчепити, підтягти, до себе підсмикнути; він не тика; він для чого загострений? — а для того, шоб не кортіло голубчикові книгу тримати, не оддавати, як її вилучають, бо вони завжди в тую книгу як учепляться; тож він і загострений. Ні, не вдержиш, миттю руки собі поріжеш, і пальці геть усі до єдиного!
І зовні, і всередині він страшне, який вигострений, того ж і вправність потрібна, схопити його та ним вертіти; того ж на кожній вилученій книзі й надріз од гака, наче ранка. Неспритний санітар може книгу ненароком навіть і пошматувать, а цього ні в якому разі не можна допускать, не можна іскуство вбивать. Якшо робота хароша, чиста — книгу одним рухом можна підсмикнуть, хіба шо маленький надріз залишиться.
Тож і працюють гуртом, або ж бригадою: один товариш книгу вилучає, а остальні голубчиків, шо в хаті були, своїми гаками за одежину, за комір, підчеплюють, намотують.
А чим отой гак іще зручний: як, бува, голубчик буянить, то дуже харашо йому гаком під коліна піддати, шоб одразу впав, а для того є іще напохваті рогатина: теж научний струмент, але простіша, а з вигляду як буква "ук", або ж рогач. Тільки якийсь упав, одразу йому рогатиною шию до підлоги — хопа-а! — і притиснути, шоб не дригався.
Раніше санітарам іще тику видавали, тиць! — і по всьому; а тепер ні, тепер гуманність.
А ще санітар повинен шануватись, охайним буть, руки в нього завжди мають бути чисті. На гаку од голубчика завжди якась нечистота остається: сукровиця, чи блювота, та мало там чого; але руки повинні бути чисті. Тому Бенедикт руки обов'язково мив.
Бо книгу ж, після вилучення, у руках триматимеш. У Санях, коли назад їдеш.
Отака, в обчем і в цілому, технологія, або ж прийоми, або ж научна організація труда; здається, — просто; та ні-і, не просто. Тісно в хаті, темно, один на одного натикаються, — на це багато хто скаржиться.
Отже, самовольство тут недоречне, а Бенедикт, як завжди, допустив, — от і отримав од Костянтин Леонтича побої: і на руках, і на личку, і на грудях теж; та ще й ногу підвернув. І, головне, ні за який чорт, сигнал несправжній виявився, книги не було.