— Терентий Петрович!
— Сказал: ни пяди!.. Курилы не отдадим... А столбы свои в з-задницу себе засунь! Развели музей в государстве, па-ра-зи-ты! Бензином вас всех... и спичку!.. и ппппппарламент ваш, и книжки, и академика Ссссссахарова! И...
— А в-вот тебе, ссскотина! — раптом зацідив з розмаху побагровілий Лев Львович. — Не трогай Андрей Дмитрича!!!
Ніякого Андрєй Дмітріча у хаті не було; а таке буває, коли забагато хильнеш: у очах наче двоїться, а з кутків постаті невідомі, чи обличчя дивляться; кліпнеш, — і нема їх.
— Мммерзавец! — репетував уже й Старший Істопник. — Во-он от-сю-да!
— Не тро-ожь! — бушував Тетеря, одбиваючись волохатими ліктями. — Русских бью-у-ут!
— Урка!.. Беспредел!.. Вяжи его!
Повалили стіл, покотився дзбан; Бенедикт теж накинувся, допомагав в'язати віжками п'яного скатіну; скрутили, викинули на вулицю, ще й копняка дали, — а н-на тобі, з походом.
— ...в Свиблове смеситель хромированный стоял! — тільки й чуть було крізь завірюху. — А у вас нич-чего на хер не стоит, у ппи-да-ра-сов!..
Якшо цей сумирний, який же Потап?
ША
Вздымаются светлые мысли
В растерзанном сердце моём,
И падают светлые мысли,
Сожжённые тёмным огнём...
— При Сєрьгєй Сєрьгєїчу порядок був, — сказав Бенедикт.
— Авжеж! — відгукнувся тесть.
— Більше трьох не збиралися.
— Ні в якому разі.
— А зараз всі такі розумні поробилися, книги читають, розпустилися. Федір Кузьмич, слава йому, всіх розпустив.
— Золоті слова! — зрадів тесть.
— Сєрьгєй Сєрьгєїч огорожі відбудував, а зараз шо?
— Це то-о-очно!
— Кругом дірки, паркани завалилися, народна тропа кропчиком поросла!
— Ой, не кажи!
— Сама нікудишня трава, ні смаку од неї, ні запаху!
— Ані найменшого.
— На пушкіна спіднє вішають, наволочки, а пушкін — наше всьо!
— Всьо, аж до ниточки.
— То ж він стіхи написав, а зовсім не Федір Кузьмич!
— Ні в якому разі.
— Він вище александрійського стовпа!
— Та-а-а-а, дорогенький, куди до нього тому стовпу!
— А Федір Кузьмич, слава йому, мені може по коліна буде! А туди ж, — Найбільший Мурза, довгої йому жизні! Оленьці на коліна угніздився, як у себе вдома!
— Ану, ану!..
— Шо "ану"?..
— Далі думай!
— Шо думати?
— А шо тобі серце підказує?..
Нічого серце Бенедиктові не підказувало, чорно було на серці, наче у хаті взимку, коли всі свічки попалив, навпомацьки живеш; десь була іще одна свічка, та спробуй її знайди серед отої темені непроглядної!
Шукаєш руками, розшукуєш, а руки, — вони ж сліпі, полохливі: знайдеш хтозна-шо, обмацаєш, не бачачи, душа й обімліє: ой, а це шо? Га?! Та зроду такого в хаті не було! Шо це?!
Раптом усе всередині, з переляку, я-як обірветься! Я-я-як кинеш оте, шо обмацував... Стоїш, заціпенівши, і дихнути боїшся... Навіть і ступнути... Думаєш: ану, зараз ступну, та й натраплю ногою на ОТЕ...
Обере-е-ежненько... бо-оком, бо-оком... зкра-а-аєчку... по сті-іночці... туп, туп, — та й проберешся до дверей. Шарпнеш двері, — і тікать, прожогом, не оглядаючись!
...Звалишся під деревом, чи коло паркану; всього аж трусить. Тепер мусиш старцювать, вогню позичать, ще й може свічку в когось випрохувать. Як позичать свічку, — уже легше, не так страшно; повернешся у хату, дивишся, шо ж воно таке було, — а нічого такого наче й нема.
Нема нічого.
А то сусіди, шкоди отакі, другим разом учудять: поки тебе нема, хтозна-шо тобі підкинуть, шоб ти з переляку мало не сказився; а поки ти туди-сюди бігаєш, вогню позичаєш, вони те, шо підкинули, назад заберуть, і нема нічого, і не взнаєш навіть, шо ж то було.
Серце нічого не підказувало, а голова — так, голова підказувала, — на те у їй всередині й розум, у голові, — а підказувала вона, шо бозна-коли, ще до весілля — гай-гай! коли ж це було! — коли був іще Бенедикт хлопцем диким, некультурним, малограмотним молокососом із хвостом та без понятій, — бачив він у Варвари Лукинишни книгу. Тепер уже й не згадаєш, шо ж то за книга була, велика чи мала, і як називалася: бо злякався тоді, ще не звик, нічого не розумів, тільки те й зрозумів, шо страшно.
Це вже теперечки, як людина грамотна, делікатна, а, можна сказать, і досвідчена, він би отой скарб, канєшно, оцінив: обмацав би, у руках покрутив, порахував скільки сторінок, та які букви: дрібні чи великі; та чи довго її читать; а, прочитавши, на яку полицю, у палітурочку цмокнувши, поставить.
Це вже тепер, трепетний, навчений, він уже знав, шо книга, — ніжна подруга, біла птаха, маків цвіт, — води боїться.
Миленька! Води боїться, вогню боїться, од вітру тріпоче; коряві, грубі пальці людські синці на ній залишають, і не зникнуть вони! Так і залишаться!
А є, які й руки не помиють!..
А є, які й чорнилом попідкреслюють!..
А є, які й сторінки повиривають!..
Та й він колись такий самий був: дикий-неотесаний, такий, бач, кроманьон, шо слинявим пальцем дірку протер! —..."и свеча, при которой она читала полную тревог и обмана жизнь..." — протер, бовдур, дірку, Господи! прости! — та це ж те саме, шо розшукавши якимсь дивом у лісі таємничу галявину, — всю в яскраво-червоних тульпанах, золотих деревах, — обійняв би нарешті солодку Птаху Павліну, і, обіймаючи, тицьнув би їй брудним пальцем у світле, у самозакохане око!..
А Варвара Лукинишна казала, шо тую книгу їй Нікіта Іванич дав, — от і вбрехався, діду! Є, є в тебе книги, у п'яниці старого, тільки ти їх десь подалі тримаєш, переховуєш, людям добрим не оддаєш... У хаті їх нема, Бенедикт ту хату знає, заходив... У сараї теж нема, у сараї ми пушкіна різали... У комірці — одна ржавля... Хіба шо в бані?..
Бенедикт подумав про баню і розсердився, аж відчув, як йому личко почервоніло од гніву: в бані ж сиро, будь-яка книга одсиріє. Ну, ти гля: і заходив, і прохав, і мінятися пропонував, і гостинця безцінного приніс, — не пошкодував; і мало не півдня з ними, Прежніми, сидів, балаканину їхню слухав, — ні, брехали, прикидалися, за носа водили, морду од нього одвертали, руками одмахувалися: нема, мовляв, у нас книг! нема!.. вибачай!..
А вонючу скатіну, перевертня, бач, за стіл посадовили: "да Тєрєньтій Пєтровіч, да как ви щітаєтє, да нє угодна лі ржаві..." Нагодували-напоїли, а потім чогось розсердились та на сніг, наче той мішок, викинули... та заслужив, канєшно, по злодію й кара.