— Не бе, хозяин! Всё будет чики-чики. Ходи, Валера.
— А осьо ж ми вам і козирного!..
Тесть заматюкався, повів Бенедикта далі.
— От тварюки... Ледацюги... Я тобі, зятьок, Терентія оддам, він сумирніший. Та гляди ж, не перегодовуй. Спершу думав Потапа, але він норовистий. Вузду гризе, грубіянить... Так... Туто в мене козляки. Ці на м'ясо. Ці на вовну. З них джерсі добряче, тепле. Жінкам подобається.
— А шо то за джерсі?
— То в'язане таке. Туто в мене кури. А отуто я вальєру побудував, зайців держу.
— Он воно як!..
Бенедикт голову задер, — точно: клітка, з лоззя сплетена, та висока ж, височенька; у клітці ціле дерево росте, а на самій верхівці — кубло, а в кублі, точно, зайці. Оно якийсь хвоста висунув, помахує. Наче дражниться. А Бенедиктові тепер нема чим і помахать. І куприк саднить... І далі, у рядочок, — клітки, клітки... А тесть іде собі, направо-наліво рукою показує:
— Туто теж курйози в мене. Живність усяка-різна. Без обіду не сидимо. В мене птахолови цілий день у лісі, повні силки приносять. Горобчики, солов'ї — на пиріжки харашо. Жінка моя, Хевронія, дуже полюбляє. Не всяку пташку, канєшно, можна їсти. Спершу на холопах перевіряємо. Оце напередодні спіймали пташечку таку маненьку-червоненьку, оченята як намистинки; і пахне смачно, і голосок такий приємний. Думали спершу — в маринад, а потім засумнівалися: ану, дамо холопові. Він її кусь, на підлогу гепсь, та й помер. Сміялися!.. А якшо б ми?! Ото-о-ож!.. З отією природою ой, треба осторожніше!
Ще якась клітка, а всередині теж дерево дуплясте, кругом мохом поросло.
— А тут шо? Нікого не видно.
— А-а... Туто древ'яницю держу.
— Древ'яницю спіймали?!?!
— Еге ж. Вона у дуплі ховається.
— Ти ба-а-а...
Тесть підняв батога, яким перевертнів шмагав-поганяв, між лозинами просунув і по стовбурі постукав.
— Древ'янице! Вилазь!.. Вилазь, кому кажу!..
Мовчить. Не хоче.
— Вилазь, кажу, суча дочко!!! — Тесть пужалном у дупло тицьнув.
І точно, — вигулькнула швиденько, наче тінь промайнула, і назад заховалася.
— Бачив? — зрадів тесть.
— Оце дива-а-а-а-а... — обімлів Бенедикт.
— Отож. Цю в юшку хочемо. Ану, шо ж у нас іще?..
А у клітках та плетінках і свирищить, і кулдиче, і перепурхує, прямо тобі ліс. І там оно, на гілочці, солов'яточок дюжина, наче мишачки. І там, зирк, синє перо промайнуло. І у дальній клітці теж дерево голе, об'їдене, без кори, а на тому дереві сук стирчить, теж голий, і на суку шось висить, біле, пожмакане, діряве, наче старе простирадло.
— У мене всього-всього запасено... отак, зятьку! І влітку, і взимку — повна чаша. Ходім, я тобі ще комори покажу.
Показав комори, де хлібеда зберігається, ставки рибні показав, городи. Оце хазяйство нічогеньке, — не те слово. Бенедикт і не думав, шо такі статки бувають на світі. А теперечки виходить, шо й він усьому цьому добру теж начебто хазяїн?! Красота!
Так усе гарно склалося, аж скаржитися гріх. А ще чогось боявся... Чого бояцця? Нема нічого страшного. Сім'я дружна, обідати всі разом сідають. Стіл кожен раз од стіни до стіни наїдками заставлений, а все до крихти під'їдають, Бенедикту до них братися і братися.
Теща, звичайно, більш за всіх собі насипає, або, як Кудеяр Кудеярич казав, лідирує. За нею тесть, потім — Оленька, а тоді вже й Бенедикт задніх пасе, вони над ним хіба раз сміялися! Але по-доброму.
А берем не шо попало, а все по порядку. Спершу на пиріжки налягаємо. Штук сорок у рота повкидаємо, один та другий, один та ще один, — наче горох. Потім — оладки. Цих теж не підраховуємо. Потім папороттю закусимо. Розігрівшись, до юшки перейдемо. Тарілок із п'ять висьорбавши, скажемо: — О, вже й наче апетит проклюнувся! — отоді вже й м'ясо. Після м'яса — блини: сметанкою полити, зверху грибців, у трубочку згорнути, і — Господи, благослови! Повний дзбан блинов і виїмо. Потім, звичайно, хрустики солодкі з кришеними каганцями, ватрушки, пампушки, а насамкінець — сир і хрукти.
Бенедикт нізашо не хотів сир і хрукти. Опирався.
— Після солодкого?! Сир?! Та ви шо?
Сміялися над ним.
— Казали ж тобі: жінка моя, Хевронія, з хранцузів! Пояснювали, чи ні?
І які ж тільки ті хранцузи капосні: тільки сиру поїси, — так тебе й виверне, і пропав обід. Хоч спочатку починай. А як іще той кружовник, хрукт кислий, страшний, волохатий, то ще гірше. Гризеш, плачеш: козляком себе почуваєш.
Це обід. Але й крім обіду теж під'їдаємо: сніданок, другий сніданок, полуденок, вечеря, — аякже. І на ніч тобі миску з їжею теж із собою дадуть: ану, вночі прокинешся, до вітру абошо, — а тобі з голоду живота підведе? Боже збав.
Поїв — оддихай. На ліжку лежи. Дрімай. Біля печі.
А то ще в сани сядемо: осінь, підморозило, от і харашо. Отак зранку, очі продерши, піднімеш міхур на віконці, глянеш: як там природа? Вже й, мабуть, до зими? Повітря таке свіже, холодне, небо у білій каламуті. Перші сніжинки, білі, великі, зубчасті, падають на землю. Спочатку поволі, поманеньку, чи то поштучно: перерахувати можна. Потім більше, більше, — ось уже й погустішало їх у повітрі: спочатку огорожі не видно, потім споруд ближніх, а потім і взагалі нічого не побачиш, тільки мереживо біле коливається перед очима. А у світлиці чисто, тепло; піч потріскує, гуде, ліжко широченьке, м'якеньке, на ліжку Оленька розвалилася, розлінилася, з-під ковдри вилазити не хоче.
— Ану, йди сюди, Бенедикте, любицця будемо...
Тоді знов вікно завісиш, та й стриб до Оленьки під ковдру. Налюбившись, виповзеш, — та й до столу, поснідаєш, — і в сани. Сани теж широкі, м'які: шкурами вистилають, подушками з курячим пером. А холопи ще шкури тягнуть: зверху класти, замість ковдри. Попідтикають тебе шкурами з усіх боків, — лежиш, наче в ліжку. Теща до тебе біжить, миску з пиріжками тягне:
— Не дай Боже, зголоднієш у дорозі.
Перевертень валянками витупує, бурчить.
— Пог-года... В такую погоду хороший хозяин собаку из дома не выгонит...
На шо це він, сволач, натякає?
— Ану, Терентію, не розсуждай. Їдь давай. Кататися бажаю.
— Давно ли пешком ходил, шеф?
— Та як ти смієш! Ану, риссю!
От уже бісова порода: аби тільки споритись, заперечувать, насвистувать. Такий уже, тварюка, ледачий та розслаблений попався: ні, шоб вихорем мчати, як Бенедикт полюбляв, — де там, плентається нога за ногу, свистить, зубоскалить; а якшо дівчина якась продріботить, то ще й коментарі собі дозволяє: