На Харлана Твіселові розмірковування не справили особливого враження. Він ніколи не сумнівався в тому, що людина в принципі залишається однаковою в усіх Сторіччях. Для нього це був один з тих очевидних житейських фактів, які не вимагають доказів.
— Існують також інші істоти, які не зазнали змін за мільйони Сторіч, — сказав Харлан.
— Їх не так багато. Залишається фактом і те, що еволюція людини припинилася одночасно із заснуванням Вічності. Що це, збіг обставин? Цими питаннями у нас не цікавляться, за винятком таких, як Сеннор, але я ніколи не був Сеннором. Я не вірю в абстрактне теоретизування. Коли якісь докази не можна перевірити з допомогою Кібермозку, то Обчислювач не повинен гаяти на них часу. І все-таки колись у юності я замислювався...
"Над чим? — подумав Харлан. — Що ж, послухаймо".
— Я намагався уявити собі, якою була Вічність одразу після свого заснування. Вона простягалась усього на декілька Сторіч від 30-го до 40-го й переважно займалась торгівлею. Її цікавили проблеми відновлення лісів на оголених площах, транспортування між Сторіччями родючих грунтів, прісної води, хімікатів. Життя було просте в ті дні.
Проте згодом ми відкрили можливість Змін Реальності. Старший Обчислювач Генрі Уодсмен у притаманній йому драматичній манері відвернув війну, зіпсувавши гальма в автомобілі одного конгресмена. Відтоді Вічність дедалі більше й більше зміщувала центр своєї ваги від торгівлі до Зміни Реальностей. Чому?
— Причина відома всім, — сказав Харлан. — Удосконалення людського суспільства.
— Так, так. Іноді я теж так думаю. Але зараз я веду мову про свої кошмари. А що, коли існує й інша причина, невисловлена, підсвідома? Людина, котра проникне в безмежно далеке майбутнє, зможе зустріти там людей, що настільки випередили її в своєму розвитку, наскільки вона сама відійшла від мавпи. А чому б і ні?
— Можливо. Але люди залишаються людьми...
— ...навіть і в 70 000-му. Авжеж, я знаю. Але чи не пов'язано це з нашими Змінами Реальності? Ми вилучили незвичайне. Навіть безволосих сучасників Сеннора і то взяли під сумнів, а вони ж ні в чому не винні й нікому шкоди не роблять. А що, коли ми, попри всі наші чесні й щирі наміри, зупинили еволюцію людини тільки тому, що самі' не хочемо зустрітися з надлюдьми?
Однак і ці слова не викресали іскри в Харлановій душі.
— Ну, зупинили, — відповів він. — А яке це має значення?
— А що, коли надлюди все-таки існують у недосяжному для нас майбутньому? Ми контролюємо тільки до 70 000-го. Далі лежать Приховані Сторіччя. Чому вони Приховані? Чи не тому, що проеволюціоноване людство не хоче мати з нами справи й відгородилися від нас? А може, то ми не хочемо мати з ними справи, і, зазнавши невдачі при першій спробі пробитися у їхній Час, відмовилися від усіх подальших домагань? Я не хочу сказати, що ми свідомо керувалися такими міркуваннями, але свідомо чи підсвідомо — ми ними керуємося.
— Припустімо, що так і є, — похмуро сказав Харлан. — Вони недосяжні для нас, а ми — для них. Ну й що ж? Живи сам і дай жити іншим.
Твісела, здавалось, аж пересмикнуло від останньої фрази.
— Живи сам і дай жити іншим. Але ж ми не дотримуємося цього правила. Ми викликаємо зміни. Вони поширюються лише на декілька Сторіч і поступово згасають завдяки інерції Часу. Пам'ятаєш, Сеннор за сніданком говорив про цю проблему, як про одну з нерозгаданих таємниць. Йому слід було б сказати, що всі одержані відомості — гола статистика. Деякі зміни поширюються на більше число Сторіч, ніж решта. Теоретично окремі Зміни можуть торкнутися будь-якої кількості Сторіч — ста, тисячі і навіть сотні тисяч. Люди із Прихованих Сторіч можуть знати про це. А що, коли вони потерпають, що одного дня якась Зміна докотиться до них аж у 200 000-е?
— А чого вони мають потерпати? — промовив Харлан з виглядом людини, яку хвилюють поважніші проблеми.
— Уяви собі, — перейшов на шепіт Твісел, — що вони були спокійні доти, поки Сектори в Прихованих Сторіччях залишалися безлюдними. Для них це означало, що в нас немає ніяких агресивних намірів. І раптом хтось порушив перемир'я, або назви це як хочеш, й оселився де-небудь за 70 000-м. Що, коли вони вважатимуть таке порушення ознакою першого серйозного вторгнення? Вони можуть відгородити від нас свій Час — адже їхня наука набагато випередила нашу. А коли так, то вони можуть вчинити те, що здається неможливим для нас, скажімо, — поставити бар'єр на шляху капсули, відрізати нас...
Охоплений жахом, Харлан схопився на ноги.
— Вони захопили Нойс?
— Не знаю. Це моє припущення. Може, ніякого бар'єра й не було. Може, просто виникла якась несправність у твоїй кап...
— Бар'єр був! — закричав Харлан. — Яке може бути інше пояснення? Чому ви раніше мені про це не розказали?
— Я не вірив. Я й досі не певен. Мені не варто було лякати тебе пустими фантазіями. Мої побоювання... пригода з Купером... може, не все втрачено... Давай зачекаємо. Залишилося кілька хвилин.
Він показав на часометр. Лічильник засвідчував, що вони перебувають між 95 000-м і 96 000-м Сторіччями.
Твісел узявся за важіль управління й стишив хід капсули. 99 000-е залишилося позаду. Цифри на лічильнику кілосторіч зупинилися. Часометр повільно відраховував номери окремих Сторіч.
99 726... 99 727... 99 728...
— Що ж робити? — прошепотів Харлан.
Твісел похитав головою; в цьому красномовному жесті злилися докупи надія, терпіння, а може, й усвідомлення власного безсилля.
99 851... 99 852... 99 853...
Харлан приготувався до удару об бар'єр і безпорадно подумав: "Невже треба рятувати Вічність для того, щоб виграти час для боротьби проти істот із Прихованих Сторіч? А як іще можна повернути Нойс? Якомога швидше назад, назад у 575-е, а там напружити всі сили, щоб..."
99 938... 99 939... 99 940...
Харлан затамував подих. Твісел іще трохи пригальмував капсулу. Вона вже ледь повзла. Пульт управління чутливо реагував на Твіселові рухи.
99 984... 99 985... 99 986...
— Зараз, зараз, зараз, — шепотів Харлан, сам того не помічаючи.
99 998... 99 999... 100 000... 100 001... 100 002...
Цифри наростали, а двоє чоловіків, немов заворожені, мовчки дивилися на них.