Розділ 12
ПОЧАТОК ВІЧНОСТІ
Харлан і гадки не мав, що Твісел зможе повідомити щось несподіване для нього. Як він помилявся!
— Малансон... Він... — розгублено пробурмотів Харлан.
Твісел докурив свою сигарету, дістав нову й сказав:
— Так, Малансон. Хочеш, я коротко розкажу тобі його біографію? Ось послухай. Малансон народився в 78-му Сторіччі, якийсь час провів у Вічності й помер у 24-му.
Своєю маленькою ручкою Твісел легенько взяв Харлана за лікоть, і на його зморшкуватому обличчі гнома ще ширше розпливлася незмінна усмішка.
— Ходімо, мій хлопчику. Біочас летить, і навіть нам він не підвладний. Сьогодні ми з тобою не належимо собі. Може, зайдімо до мого кабінету?
Твісел рушив до виходу, й Харлан, ще не встигнувши оговтатися, пішов слідом за ним. Він чвалав мов у тумані, не помічаючи як відчиняються перед ними двері, як рухаються під ними пандуси.
Харлан зіставляв щойно одержану інформацію з власними проблемами, із власними планами дій. Після хвилинної розгубленості до нього знову повернулася колишня упевненість. Зрештою, нічого ж не змінилося, хіба що зміцнилося його особливе становище у Вічності, зросла його цінність як фахівця, збільшилися шанси зустріти Нойс.
Нойс!
Побий його Час, вони не посміють і пальцем до неї доторкнутися! Вона для нього найдорожча людина в світі. Проти неї всі ідеали Вічності — пуста фантазія, вони не варті її мізинця.
Опинившись у кабінеті Обчислювача Твісела, Харлан не міг пригадати, як він вийшов з їдальні, як потрапив сюди. Він розгублено озирався довкола, силкуючись зосередитися, побачити в реальному світлі численні предмети, що захаращували кабінет. Проте марно. Для нього й досі все навколишнє здавалося частиною якогось кошмарного сну.
Довгастий, охайний Твіселів кабінет сяяв порцеляновою білизною. Одна стіна від підлоги до стелі була заставлена обчислювальними блоками, що разом складали найбільший Кібермозок, який був у приватному користуванні, й чи не найбільший у всій Вічності. Стіну навпроти заповнювали котушки плівок із довідковими даними. Між цими двома стінами залишався невеличкий прохід завширшки з коридор, перегороджений письмовим столом і двома кріслами. Стіл був завалений фонограмами, фільмоскопами, іншим приладдям, окрім якого стояв тут незвичайний предмет, і Харлан ніяк не міг второпати його призначення, поки Твісел не кинув туди недопалок.
Недопалок безгучно спалахнув, а тим часом Твісел із спритністю фокусника встиг уже дістати нову сигарету.
"А тепер настав час рішучих дій", — подумав Харлан.
Він заговорив надто голосно й надто агресивно, ніж, може, треба було:
— В мене є дівчина. Вона з 482-го...
Твісел спохмурнів і швидко замахав руками, немов хотів відмахнутися від неприємної розмови.
— Знаю, знаю. Їй нічого поганого не зроблять. І тобі також. Все буде гаразд. Я потурбуюсь.
— Ви хочете сказати?..
— Я вже сказав — мені все відомо. Якщо тебе тільки це хвилює, заспокойся.
Харлан дивився на старого, мов заворожений. Оце й усе? Він не раз ретельно обмірковував можливості своєї могутньої влади, однак не сподівався, що вони так просто підтвердяться.
Твісел уже провадив далі:
— Дозволь розповісти тобі одну історію, — почав він таким тоном, ніби розмовляв з Учнем. — От ніколи не подумав би, що доведеться тобі її розказувати. Хоч, може, й зараз нема в цьому особливої потреби, але своїми дослідженнями, своєю прозорливістю ти заслуговуєш на мою розповідь.
Він на мить замовк і з цікавістю зиркнув на Харлана.
— Ти знаєш, мені й досі не віриться, що ти дійшов цих висновків самостійно.
Він знову помовчав трохи, і повів далі:
— Чоловік, якого більшість Вічних знає як Віккора Малансона, залишив після себе нотатки про своє життя. Не зовсім щоденник, і не зовсім біографія. Ті записи, скоріш за все — своєрідний заповіт, адресований Вічності, що, як він знав, почне колись існувати. Рукопис зберігався у спеціальному контейнері, в якому було зупинено Час, і відкрити його могли тільки Обчислювачі Вічності. Нотатки лежали там незаймані протягом трьох Сторіч, аж поки було створено Вічність і Старший Обчислювач Генрі Уодсон — перший з великих Вічних — відкрив контейнер. Відтоді рукопис як таємний документ передавався у спадок протягом багатьох поколінь одним із Старших Обчислювачів його наступникові, аж поки потрапив до моїх рук. Рукопис дістав назву "Мемуари Малансона".
В них розповідається про життя чоловіка на ім'я Брінзлі Шерідан Купер, який народився в сімдесят восьмому Сторіччі і був прийнятий до Вічності у свої двадцять три роки, вже після того як майже рік був одружений, хоча не мав дітей.
Вступивши до Вічності, Купер вивчав математику під керівництвом Обчислювача на ім'я Лабан Твісел і Первісну соціологію, яку викладав йому Технік на ім'я Ендрю Харлан. Після того як Купер грунтовно оволодів обома дисциплінами ще й вивчив основи темпоральної механіки, його послали в двадцять четверте Сторіччя, щоб ознайомити з найновішими досягненнями математики Первісного вченого на ім'я Віккор Малансон.
Опинившись у двадцять четвертому, Купер почав поступово призвичаюватися до нового оточення. В цьому йому багато допомогли лекції Техніка Харлана і особливо слушні поради Обчислювача Твісела, який із неймовірною прозорливістю передбачив ті проблеми, що з ними довелося зустрітися Куперові.
Через два роки Куперові вдалося знайти Віккора Малансона — відлюдкуватого дивака, який не мав ні рідних, ні друзів і жив самотньо у хижі, що загубилася в глушині Каліфорнійських лісів. Та попри все Малансон був обдарований сміливим і нешаблонним розумом. З часом Купер подружився з ним і поступово привчив його до думки, що перед ним посланець з майбутнього. Після цього Купер почав навчати Малансока найновіших розділів математики.
Минав час, Купер вивчив вдачу свого підопічного, його звички, пристосувався до несподіваних змін у його настрої. У побуті їм доводилося користуватися електричними приладами, які живилися енергією від примітивного дизельного електрогенератора з допомогою дротів. Про спрямовані енергопромені там не могло бути й мови.
Навчання посувалося повільно, і Купер пересвідчився, що в нього немає блискучого педагогічного таланту. Малансон ставав дедалі похмуріший, дедалі недовірливіший, часто усамітнювався, а одного дня нагло помер, упавши в каньйон, що перетинав ту дику гірську місцевість. Кілька тижнів Купер перебував у страшенному розпачі, йому здавалося, що загинула вся робота, якій він присвятив життя, а може, й сама Вічність. І тут Купер зважився на відчайдушний крок. Він не повідомив про смерть Малансона, натомість, залишившись у двадцять четвертому Сторіччі, заходився будувати із підручних матеріалів генератор Темпорального Поля.