Коли вийшов з вагону, захотів згадати дядькове обличчя і ніяк не міг уявити яке воно. Згадав лише густу бороду й зморшки над переніссям і те, що дядько спав, поклавши голову на шапку, а очей, носа, навіть постати згадати не міг...
Була перша година, коли він під їхав до дерев'яного будинку з ґанком, що його підпирали два трухлявих стовпчики. Розплатився з візником і зійшов на ґанок. Порожнеча була всередині й тривога. Пройшов сіни й зайшов у першу кімнату. Було порожньо. Пройшов далі. Якась незнайома жінка сказала, що Марію вже пять днів, як одправлено до лікарні, що в неї біла гарячка...
— Он там її речі лежать, можете забрати, — додала вона, зі співчуттям дивлячись на Якова.
Яків блукав очима по кімнаті, по темному вбранні жінки, що на фоні його різко виділялися лише руки білі з прозорими голубими 4* жилками, а голови та обличчя в жінки не було (він не помічав його).
Яків пообіцяв зайти за речами, розпрощався й вийшов.
Мабуть у будинкові був неприємний запах, бо він з насолодою втягував носом свіже весіннє повітря.
Боліли плечі від важкого пальта й трошки було жарко, але роз-стібнути ґудзики було лінь.
У канцелярії лікарні сказали йому, що Марію вчора поховали на Благовіщенському кладовищі...
IV
Ховали якогось військового.
Також військовий говорив промову, а оркестра грала шопенів-ського марша, потім греміли салюти, засипали могилу й військовий пішов попереду колони червоноармійців.
Птахи сполохані пострілами вернулися до своїх напівзруйнова-них зимовими вітрами гнізд, лагодили їх, носили трісочки, галузки й відкілясь солому.
Яків сидів на могилі сестри, дивився на хрест і думав, що коли б він приїхав раніш, хреста не: поставили— б... Проте хрест — це символ сестриної віри, хай стоїть. Ще думав він про те, що сестра не збожеволіла, а померла від білої гарячки й це краще для неї... а йому погано, бо він не знає де могила матери, обходив усе кладовище й не знайшов материної могили.
Було образно через це, як в дитинстві, коли мати за якусь провину не давала пиріжків. І була могила матери, як пиріжок, що його не дали за невідому провину.. . Довго шукав її (провину) й нарешті знайшов, чи може так лише здалося.
Одна ніч їзди додому, а скільки разів він був дома за три останні роки ? Вирахував і виходило, що ні разу ...
Пригадував матір і не міг уявити,— згадувалась або дядькова борода, або рука незнайомої жінки.
Подумав: яке жорстоке наше життя і яка жорстока наша революція. Забрала мене й я не знав, що забираю частину чужого життя .. в
Вже через хвилину думав инакше:
— Це так і треба... я навіть не можу пригадати її обличчя, значить вона недорога мені... й що вона зробила для мене крім як породила? При чому тут революція?.. Зрештою революції не" має часу розбиратися в сімейних справах . ..
І захотілося визначити своє місце в революції, чого раніше ніколи не було.
Реаліст, недоучка, безвусий ентузіяст — у революцію, як у романтичну пригоду, а тепер не може без неї... І все. І більше нічого. Оце його місце.
Не правда .. .
Захотілося стати на могилу, вирвати хрест, махати ним і кричати розпачливо : не правда — а — а — а ! — щоб чули всі й щоб вірили ... а хіба взнаєш чи повірять ?
Різко підвівся й трохи не побіг з кладовища.
— Невже я знов захворів? — думав він відчуваючи, яки ого починає трусити й температурити.
"Температурити" — Зосіне слово й він пригадав Зосю. Зося єврейка, а він одружився з нею. Це революція. До революції він з нею б не жив, бо й мати, й сестра, й мітичний, бо не пам'ятає, батько — були релігійні й він таким був би, коли б... коли б не революція!
Зайшов у будинок, де провів колись дитинство.. . Знову вийшла жінка з білими руками й тепер Яків помітив, що в неї біле обличчя, довгі вії й немає губів — вицвіли губи. ..
Яків сказав, що сестра вмерла й що речі вона — жінка з вицві-лими губами—може залишити собі. *
Жінка щось говорила, здається, відмовлялася, але Яків не слухав і вийшов.
Він прийшов на вокзал і замовив собі обід. Сидів, чекав і раптом йому стало шкода себе: їхав, думав рятувати сестру, подати їй руку, що так вона її шукала, стомився, знову захворів — і зрештою вся поїздка без наслідків.. . Коли став їсти, чорні думки втекли й він, усміхнувшись, сказав собі: коли буде тоскно — треба безперервно їсти... — а потім вирішив, що це безглуздя.
Потяга довелося чекати довго. Ходив коло станції й, коли вийшов далеко за рейки в степ, зрозумів, що він один і що це добре, що ні од кого йому буде одержувати листи завжди плаксиві, із скаргами на теперішнє життя, що він вільно без оглядання в минуле стане будувати теперішнє життя...
З цією думкою повернув до вокзалу, а коли сідав у потяг, пригадав одну деталь.
В окружкомі, в кабінеті секретаря стоїть каламар, піднесений на четвертій конференції місцевими фабзайцями. Сами робили : розгорнута книжка дубова, окована блискучою бляхою, на чавунному постаменті й перед книжкою в дубове кружало вдовбано мідяний каламарчик. З книжки регулятор, а каламарчик прикривається важкою крицевою будьоновкою з зіркою, вибитою на ній червоною міддю. Підносячи фабзаєць казав :
— Окружкомові — керовнику, щоб знали й щоб не заїдалися. Регулятор, зразу видно як там з машинкою, а під будьоновкою ми всі рівні... За єднання книжки регулятора та будьоновки... Урра !
Тоді ще фабзайцеві казали, що він забув про село, змичку й через тиждень мали додатково : халупку з фанери та бляхи на взірець сільських, незаможницьких, із справжніми дверима й вікнами, з дахом — паперова набойка чистити пера,— й довго сміялися...
Стало легко, просто й ясно.
И ще пригадав у вагоні Яків, що через кілька день окружна конференція й що його місце на окружній конференції і що до відкриття її мусить закінчитися його хвороба після одужання..,
Січень — квітень 1927 р. Харків. Холодна гора