Щоб зрозуміли ви ваду мого чоловіка і моє лихо з нею, треба вам здалека почати і все моє життя розповісти. Добре! Нате вам, слухайте, коли є охота слухати стару бабу.
Не яка там і стара. На сімнадцятій весні була я, як вийшла нам воля. Я з панських, і чоловік мій панський був: обидвоє ми одного пана були — Марченкові були, коли знаєте, а ке знаєте, так, може, хоч чули. Пані наша доброї душі людина була, а про пана не можна сього сказати. Пані до всякого привітниця була, а пан осокуватий, п'ющий, чарки не проливав, усю свою худобу в горілку вбив, не перевів тільки того, що панине було, бо вона таки на слові кріпка була, як сказала: "Мого добра на пропій не попущу, не дам!" — так і не дала.
Мати моя покриткою мене привела. Казав би хто — прогрішила! Ба! Хіба тоді можна було не прогрішити?.. Грішила неволя людська, а не люде самі. Попустив господь людей своїх на поталу панам... Ну і грішили... Дівувала я у матері, аж доки в двір не взяли мене. Таке те й дівування було, що нічим його й нагадати! І тепер дивлюся в нього, наче в ту воду каламутну, нічого не видно!.. Тьмяно, та й годі.
В пилипівку, саме на Варвари 2, приходить до нас війт їванець — такий він лютий чоловік був, люде його боялися, не любили. Приходить і каже до матері:
— Зараз веди дочку до двору.
— Нащо се? — питає мати. А я — як почула, так і обомліла! "Отеє ж,— думаю собі,— і моя черга прийшла!... Чи до двору йти, чи на гіллю високу, чи в воду глибоку,— все одно... пропала я". І так тремчу, так дрижу, аж шкура на мені ходить.
— На прачку беруть її (себто мене),— промовив їванець,— зараз ідіть...
Мати в сльози, я за нею! Як заголосили, так повна хата суму і голосіння стала! А війт сидить на лаві та:
— Швидше, швидше кінчайте своє голосіння та ходім!
— Яка з мене прачка! — озвалася я.— Не хочу я, не піду!..
— Дурна ти, дівко,— перебив мене війт,— тебе не питають, чи хочеш, чи не хочеш, а сказано "іди", ну і слухайся.
— Знаю я,— каже мати,— яку їм прачку треба... панича ждуть...
— Цить, бабо! — гукнув війт.— А ні, то заціпить... Не наше діло... звісно — твоя дитина, а проте — на все панська воля... Одягайтесь! Ходім... Звісно, для матері діло доткливе, а все ж не можна не слухатися. Ходім, там вже побачимо, може, пані зглянеться, тільки не треба перед паном змагатися: самі знаєте, який він дроковистий.
Прийшли ми. Покликали нас у світлицю. Вийшла до нас пані з паном.
Пан зараз до матері:
— Дочку твою беремо прачкою, се тобі полегкість... на панщину ти не ходитимеш, роби сама на себе. Чуєш?
Мати йому в ноги, до колін йому припадає, цілує їх та, плачучи, благає:
— Паночку, батечку! На все ваша воля, а я не согласна! Не беріть моєї доні... Ви ж самі, поздоров вас более, добре знаєте, вона у мене одна-єдина... відаєте і чия вона...
Пан на те ні слова, вщипнув мене за щоку і пішов собі геть. А пані підійшла до мене і каже:
— Нічого не бійся!.. Тобі добре буде...
— Я, панійко, не вмію прати...
— Навчишся...
— Еге! Навчишся, мовляв, чухать струпа.
— Кріпися, доню! — промовила мати, втерла рукавом очі і пішла, а я стою собі біля сінешніх дверей, підперла одвірок і сама не тямлю, що мені робити. Стою, услід матері дивлюся та сльози ковтаю... Коли ж хтось мене за рукав смик! Я наче зі сну прокинулася, очима блимнула, бачу: ключниця стоїть.
— Чого стоїш, наче вкопана? — се так вона до мене.— Іди до роботи, не стій: не в гайки грати тебе привели.
Зітхнула я, жалощі свої сховала на саме дно в серці і пішла до роботи... На кутю саме приїхав панич: такий він і молодий, та гидкий був: безвусий, недолужний, все — "кахи, кахи!", гонкий, цибатий та тонкий, наче коноплина... жовтий, буцім соняхів цвіт, та ще й недоріка, зовсім не до стямку балакав. Було, як на яке слово напрутиться, так аж почервоніє, доки його вимовить, а тоді вже як сипне, неначе горохом об стіну; не розбереш, що він і каже.
Приїхало воно, те паненя; горницю про нього заздалегідь прибрали, причепурили... Ключниця загадала мені постіль йому слати і все, що треба там, прибирати...
На Різдво пустили мене до матері, я їй все розповіла, а вона сплакнула і каже:
— Буде, доню, лихо,— і почала доумити мене як і що. А я не знаю, звідкіль вже набралася тієї бадьорості, та й заспокоюю її:
— Не журись, моя матінко! Усе буде гаразд! Пила душа з ковша, нап'ється й з дійниці...— на приказки я шпарка була.— Кажуть, мамо, люде, затого нам воля прийде, тоді я йому дулю під самий ніс...
— Коли-то та воля свята буде? — зітхнула мати.
— Не довіку, мамо, нечистий та його діти пануватимуть на світі.
На /Другий день нового року знов я до двору, справляю свою роботу. До роботи я вабка була, горіла вона у мене в руках.
На Хрестителя, саме так як вже спати лягати, загадує мені ключниця віхтювати підлогу в паничевій світлиці. Я їй кажу:
— Вранці сьогодні вишарувала.
— Не твоє діло! Роби, що тобі кажуть,— треба слухатися. Шарую. Мені й невдогад, що ключниця зводницею була. Аж ось невдовзі — двері рип!.. Панич біля мене... Та до мене... Я від нього, а він до мене... я до дверей — двері на замку. Я стала біля грубки, тремчу і сама себе не тямлю... він знов до мене, а я віхтем йому по тварі!.. Він як дренув мене по щелепах, так я кров'ю і вмилася!.. Та як заголошу несамовито!.. Він тоді прожогом двері одімкнув і зник!.. Ключниця до мене: "Цить! Цить!.." Де там тобі цить! І сама я рада б не скиглити, так коли ж несила моя спинитися...
Позбігалися пани і вся челядь... взяли мене під плечі і відвели в пекарню. Що вже далі було, не пам'ятаю... Прийшла до пам'яті — дивлюся — аж я дома, лежу на полу, біля мене неня сидить та кулаком сльози втирає...
Потроху стала я очунювати. В понеділок на масниці3 підвелася та за тиждень, дав бог, і на ноги стала... До двору мені не загадують йти. Про волю люде вже голосно говорять, що коли не сьогодні, так завтра прийде вона.
Так воно й сталося.
Спершу прилинула до нас весняним жайворонком звістка, що в суботу на другому тилші великого посту прийде воля. І Великодня люде не так ждуть, як ми ждали тієї святої суботи. Ще не світ не зоря, а вже увесь берег так і заграв народом! Ніхто на панщину не пішов, усяке і свою роботу кинуло, і печі ніхто не розтопляв — усі ринули на берег волю стрівати.