Хвиномен побив свою жінку. Так потовк, що одвезли в лікарню.
А почалося все з книжки. З книжки, будь вона неладна!
Якось поїхав Хвиномен до Чорнобая. На базар. Щось продати, щось купити, послухати, що розумні люди говорять. Хвиноменові їсти не дай — дай лиш устряти до розмови. Змалку такий був цікавий: де дорослі зберуться, там і Хвиноменові вуха.
Продав не продав, купив не купив, а до чайної заглянув. Це вже, як каже Хвиномен, "обов'язательно". Вихилив шкалик "московської", запив двома кухлями пива — світ довкола розвиднівся. Вийшов Хвиномен з чайної і вперся чолом у крамницю. Книжкову.
Був би тверезий — і не ступив би до неї. Після четвертого, коли для Хвиномена вся наука скінчилася, він книжки в руках не тримав. І жив — не тужив. А тут як наврочило. Не інакше клята "московська" підштовхнула у спину: "Ану ж, що там люди купують? За чим вони душаться?"
Люду, щоправда, особливо й не було: дві якісь дамочки крою міського та чоловік в окулярах, не інакше — учитель. Та ще та, що книжками торгує. А книжок, а книжок! У Хвиномена і в очах зарябіло. Роздати всім по одній — кожному в районі дісталося б. Ще лишилося б і на розплід.
Хвиномен хотів уже повернутись та вийти, аж тут та, що книжками торгує, взяла та до нього й озвалась:
— Ви якусь книжку хотіли?
Хвиномен жодної не хотів. Ще в школі охоту одбили. Та оті дві дамочки взяли й теж обернулись до нього. І чоловік в окулярах. Дивиться — очей не одводить. Хвиномен випнув груди і — знай наших! — сказав:
— А продайте книжку й мені!
— Яку?
— Отсю! — ткнув навмання пальцем.
Одвалив трояка, взяв під пахву, вийшов надвір. Хотів роздивитися, що купив, та стало незручно: люди ж навкруг! Знайшов скверик — мовби нікого, примостився на лаві, з-під пахви книжку дістав: "Феномени в природі".
"Феномени"... Хвиномен такого слова зроду не чував, чорт його й вимовить! Став гортати сторінки, роздивлятись кольорові малюнки. Один яскравіший другого. "Треба таки почитати". Бо що гроші вгатив, півлітра, вважай, можна було купити, а що й стала розбирати цікавість. Що ж воно за "хвиномени" такі?..
Їхав додому автобусом — книжку під полою ховав. Щоб не побачили та не засміяли.
І, додому прийшовши, потай од жінки до комірчини заніс.
І весь час: робить щось, а про книжку і згадає.
Вирвав вільну хвилину (жінка саме з двору повіялася), дістав книжку, до хати поніс. Розгорнув, почав читати.
І незчувся, як жінка повернулась додому: ледве встиг книжку під подушку сховати. Ніколи не думав, що отаке може діятись на білому світі. І вулкани, і смерчі, що машини, як тріски, до хмар піднімають та за кілометри й переносять. А землетруси! А оті хвилі гігантські, як вони пак і називаються... Що накочуються раптом з океану на берег і все геть змивають. Отак проживеш вік і помреш тумак тумаком...
Щось із місяць Хвиномен ту книжку читав. Потай, щоб жінка не застукала та на глум не взяла. І чим довше читав, тим більше йому світ довколишній роздавався ушир. А коли добрався до будови Всесвіту, до планет, зірок та галактик, то й зовсім у голові замакітрилось.
Особливо вразило Хвиномена те місце, де розповідалося, що наш весь світ колись був зібраний в отакусіньку "точку". А потім узяв та й вибухнув. І мільярди років уже "розлітається". На всі боки. Розлітається-розлітається, а тоді почне стискатися. Поки знову "в точку" збереться. Таку безкінечно малу, що коли її покласти на вістря голки, то те вістря було б для неї як поле футбольне для зерняти макового.
— Господи-и, та що ж воно діється! А ми в грязі та гнояці, в небо не глянемо. Як ті свині, прости Господи!
Аж схуд Хвиномен. Аж сон став втрачати.
І, кому тільки міг, став розповідати про те, що в книжці написано. Про явища "хвиноменальні". А особливо про Всесвіт, який "розлітається".
Ну, люди й стали потихеньку сміятися з нього. Як із несповна розуму. І одразу ж прозвали Хвиноменом.
Особливо любили кепкувати дядьки. Як зберуться в неділю до гурту, так Хвиномена й кличуть. Наллють чарку-другу, тоді й просять:
— А розкажи нам про "точку"!
Хвиномен і починає розказувать — руками вимахувати...
Сміху — до неділі наступної!
Жінка довідалася, на Хвиномена насипалась:
— Що ти там мелеш? Людям уже й цирку не треба!
— Я мелю, я? Осьо в книжці написано. З неї я вичитав!
— Читав, та догори дриґом! У тебе все вверх ногами!
Завівсь Хвиномен, метнувся до комірчини, приніс книжку. Тиче під ніс жінці:
— Осьо на, сама прочитай!
— Тю на тебе! Дурень її написав, дурні хай читають!
— Ні, ти прочитай! Прочитай! — Хвиномен гарячково гортав сторінки.— Про точку, осьо! — Розгорнув, ще й нігтем окреслив.— Осьо, прочитай!
— Кажу ж, що хай її такі, як ти, дурні читають!
— Ні, ти таки прочитаєш! — Та хоп жінку за косу. Нагнув до книжки, по рядках носом водить: — Читай, заразо, читай!
— Не читатиму!.. Тьху тобі на неї!
Вцілила саме в те місце, де "точка" описана. Весь Всесвіт, можна сказа ти, заплювала, вража личина!
Ну, Хвиномен їй і врізав! Приварив — тільки голі п'яти мелькнули...
* * *
Жінка ще в лікарні лежала, коли потягли Хвиномена на праведний суд. Ішов — книжку притискав до грудей. Покаже отам — одразу ж зрозуміють, що ну ніяк не можна було жінку не провчити! Це ж наука! Наука!.. А вона — чорною слиною!..
У суддівському кріслі не суддя, а судчиха сиділа. Пропав Хвиномен!
— Розкажіть, за що ви жінку побили?
— За науку.
— То за це треба бити?
— Та вона ж науку всю обплювала!
— Як обплювала? Конкретніше розкажіть.
Хвиномен може й конкретніше.
— Знацця так... Про це осьо і в книжці написано... Світ із чого состоїть? Із зірок. А зірки що роблять? Зірки не висять на місці, як ото ми усі думаємо, а розлітаються...
— Ви нам лекцію про зірки не читайте! — стала сердитися суддя.— Ви по суті кажіть!
— А я по суті й кажу. Світ із чого состоїть? Із зірок... А зірки розлітаються. А чого вони розлітаються?.. Бо вибух був...— Хвиномен уже зовсім завівся, став розмахувати руками. А суддя його зупини й зупиня. Хвиномен терпів-терпів, а тоді й не витримав:
— Ви, як я бачу, така ж, як і моя жінка, дурна!
Ну, йому й припаяли півроку в'язниці.
Матиме тепер час розмірковувати над будовою Всесвіту. І над точкою, яка на вістрі голки як макове зерня посеред поля футбольного.